Максим Середа, юрист Фундації DEJURE
Минулого тижня мережу сколихнуло обговорення досить типової, на жаль, ситуації з дитиною, що росте у так званій «неблагополучній» сім’ї. Небайдужі громадяни звернулись до поліції з повідомленням про те, що у печерській недобудові поселилась жінка з 5-місячним немовлям, які проживають в умовах антисанітарії та відсутності комунікацій. У результаті дитину у жінки відібрали, а сама вона після довгих розмов з працівниками соціальних служб відмовилася від дитини.
Ця публікація могла б залишитися історією про невідповідальне батьківство, вчасну та грамотну роботу відповідних служб, якби не одна суттєва деталь, яка викликала бурхливу суспільну дискусію. З фотографій та подальших пояснень ювенальної поліції виглядає, що матір турбувалася про дитину, хоч і не змогла забезпечити їй необхідні умови розвитку. Попри важкі обставини, у «житлі» підтримувався порядок, навіть був організований куточок для дитини. Матір не залишила сина ані під час народження, ані, коли втекла з реабілітаційного центру матері та дитини через незгоду з правилами внутрішнього розпорядку. Здається, що навіть мотивом написання заяви про відмову від дитини була думка про кращі умови проживання для дитини.
Тобто ключове питання, на яке повинна відповісти держава: що робити коли батьки проявляють турботу про дитину, але з певних причин не здатні забезпечити їй нормальні умови? Відповідь на це питання можна знайти у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Савіни проти України». Нагадаємо про обставини тієї справи — у заявників, сім’ї Савіних, було семеро дітей (які народилися з 1991 по 2001 роки). Представники місцевих органів та соціальних служб багато разів відвідували їхнє житло та складали акти про незадовільні умови для утримання дітей. При цьому родині надали лише мінімальну матеріальну допомогу, що явно не відповідала потребам. У лютому 1998 четверо перших дітей були взяті під опіку держави. У 1997 старший син, який ще залишався під опікою своєї родини, теж був прийнятий до школи-інтернату. У цій справі ЄСПЛ вирішив, що держава порушила статтю 8 Конвенції про права людини, оскільки незважаючи на релевантність аргументів, якими національні органи обґрунтовували своє рішення про відібрання дітей від батьків, ці аргументи не були достатніми для обгрунтування такого серйозного втручання в життя родини. Держава повинна знайти спосіб допомогти сім’ї забезпечити дитині необхідний мінімум для розвитку, а не відбирати її, хай і з «благородною» метою. «Той факт, що дитина може бути поміщена у середовище, більш сприятливе для її виховання, не виправдовує примусове відібрання її від батьків» (§50), а сама держава повинна діяти у контексті позитивного обов’язку вживати виважених і послідовних заходів для сприяння проживання дитини зі своїми біологічними батьками (§52).
З тої інформації, яка відома публічно, у цьому кейсі держава не зробила майже нічого для того, щоб допомогти зберегти сім’ю. З усіх можливих заходів, включно з комплексом цільової матеріальної, соціальної та психологічної підтримки, єдине що запропонували жінці це соціальна квартира відразу після народження дитини. Однак вона відмовилася від неї, бо вже домовилася про проживання в Полтавському реабілітаційному центрі. Чому умови цього центру були такими, що доросла людина зрештою надала перевагу життю в підвалі? Це окреме і варте дослідження питання.
На наш погляд, завдання соціальних служб НЕ повинно зводитись до переконання «неблагополучних» родин відмовлятися від дітей. Навіть якщо здається, що тоді дитина проживатиме у кращих умовах. Держава – це неефективний вихователь, що визнається і нею самою. Саме тому, ч. 3 ст. 5 Сімейного кодексу України встановлює пріоритет сімейного виховання дитини, а держава намагається максимально сприяти сімейним формам виховання дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування через розвиток усиновлення, прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу тощо. На користь цієї тези свідчить і ця історія, оскільки жінка про яку йдеться у публікації, є сиротою з 2-річного віку, що так не змогла вибратись зі складних життєвих обставин (попри те, що 16 років держава була відповідальна за її виховання та розвиток).
Сподіваємось, що суспільний розголос цієї історії змусить державні органи скорегувати свої політики та спрямовувати зусилля на максимальну допомогу сім’ям у складних життєвих умовах, якщо вони бажають зберегти та виховувати своїх дітей.
Минулого тижня мережу сколихнуло обговорення досить типової, на жаль, ситуації з дитиною, що росте у так званій «неблагополучній» сім’ї. Небайдужі громадяни звернулись до поліції з повідомленням про те, що у печерській недобудові поселилась жінка з 5-місячним немовлям, які проживають в умовах антисанітарії та відсутності комунікацій. У результаті дитину у жінки відібрали, а сама вона після довгих розмов з працівниками соціальних служб відмовилася від дитини.
Ця публікація могла б залишитися історією про невідповідальне батьківство, вчасну та грамотну роботу відповідних служб, якби не одна суттєва деталь, яка викликала бурхливу суспільну дискусію. З фотографій та подальших пояснень ювенальної поліції виглядає, що матір турбувалася про дитину, хоч і не змогла забезпечити їй необхідні умови розвитку. Попри важкі обставини, у «житлі» підтримувався порядок, навіть був організований куточок для дитини. Матір не залишила сина ані під час народження, ані, коли втекла з реабілітаційного центру матері та дитини через незгоду з правилами внутрішнього розпорядку. Здається, що навіть мотивом написання заяви про відмову від дитини була думка про кращі умови проживання для дитини.
Тобто ключове питання, на яке повинна відповісти держава: що робити коли батьки проявляють турботу про дитину, але з певних причин не здатні забезпечити їй нормальні умови? Відповідь на це питання можна знайти у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Савіни проти України». Нагадаємо про обставини тієї справи — у заявників, сім’ї Савіних, було семеро дітей (які народилися з 1991 по 2001 роки). Представники місцевих органів та соціальних служб багато разів відвідували їхнє житло та складали акти про незадовільні умови для утримання дітей. При цьому родині надали лише мінімальну матеріальну допомогу, що явно не відповідала потребам. У лютому 1998 четверо перших дітей були взяті під опіку держави. У 1997 старший син, який ще залишався під опікою своєї родини, теж був прийнятий до школи-інтернату. У цій справі ЄСПЛ вирішив, що держава порушила статтю 8 Конвенції про права людини, оскільки незважаючи на релевантність аргументів, якими національні органи обґрунтовували своє рішення про відібрання дітей від батьків, ці аргументи не були достатніми для обгрунтування такого серйозного втручання в життя родини. Держава повинна знайти спосіб допомогти сім’ї забезпечити дитині необхідний мінімум для розвитку, а не відбирати її, хай і з «благородною» метою. «Той факт, що дитина може бути поміщена у середовище, більш сприятливе для її виховання, не виправдовує примусове відібрання її від батьків» (§50), а сама держава повинна діяти у контексті позитивного обов’язку вживати виважених і послідовних заходів для сприяння проживання дитини зі своїми біологічними батьками (§52).
З тої інформації, яка відома публічно, у цьому кейсі держава не зробила майже нічого для того, щоб допомогти зберегти сім’ю. З усіх можливих заходів, включно з комплексом цільової матеріальної, соціальної та психологічної підтримки, єдине що запропонували жінці це соціальна квартира відразу після народження дитини. Однак вона відмовилася від неї, бо вже домовилася про проживання в Полтавському реабілітаційному центрі. Чому умови цього центру були такими, що доросла людина зрештою надала перевагу життю в підвалі? Це окреме і варте дослідження питання.
На наш погляд, завдання соціальних служб НЕ повинно зводитись до переконання «неблагополучних» родин відмовлятися від дітей. Навіть якщо здається, що тоді дитина проживатиме у кращих умовах. Держава – це неефективний вихователь, що визнається і нею самою. Саме тому, ч. 3 ст. 5 Сімейного кодексу України встановлює пріоритет сімейного виховання дитини, а держава намагається максимально сприяти сімейним формам виховання дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування через розвиток усиновлення, прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу тощо. На користь цієї тези свідчить і ця історія, оскільки жінка про яку йдеться у публікації, є сиротою з 2-річного віку, що так не змогла вибратись зі складних життєвих обставин (попри те, що 16 років держава була відповідальна за її виховання та розвиток).
Сподіваємось, що суспільний розголос цієї історії змусить державні органи скорегувати свої політики та спрямовувати зусилля на максимальну допомогу сім’ям у складних життєвих умовах, якщо вони бажають зберегти та виховувати своїх дітей.