Хоча з Європейської Комісії і звучать заяви, що Україна належить до ЄС, але нам українцям варто розуміти, що пані Урсула фон дер Ляйєн не має повноважень надати будь-якій країні членство в ЄС або навіть присвоїти офіційний статус кандидата на членство. Такі рішення мають бути погоджені всіма 27 країнами-членами блоку, які останніми роками різко розходилися щодо розширення ЄС. Війна змінила бачення зовнішньої політики у Брюсселі, проте підтримка з боку 8-ти країн учасниць ЄС не є достатньою для того, щоб політики погодилися на "особливий шлях" для України.
В самому ЄС кажуть, що приєднання до ЄС є складною процедурою, яка не може відбутися за одну ніч. Та і самі "важковаговики" ЄС - Франція і Німеччина - наголошують на процедурних труднощах та необхідності інтегрувати величезний обсяг правил та положень ЄС в національне законодавство.
Процедурно приєднання до ЄС складається з трьох етапів: Перший, як відомо, - подання заявки на вступ. Важливо, що країна-кандидат задовольняє певні умови, зокрема поділяла цінності Європейського Союзу, підтримувала вільну ринкову економіку та мала наявні інститути стабільної демократії. Статус кандидата, як відомо, не тягне за собою жодних зобов’язань з боку ЄС.
На другому етапі країна-кандидат подає свою заявку на вступ до Ради ЄС, яка своєю чергою просить Європейську Комісію оцінити відповідність встановленим критеріям. Якщо оцінка Комісії буде сприятливою, Рада ЄС, тобто усі 27 урядів країн-учасниць, мають одноголосно домовитися про офіційні рамки для переговорів, які відбуваються між міністрами та послами усіх урядів ЄС й країни-кандидата.
Основою для перевірки є так званий “скрінінг” - детальна перевірка кожної галузі (сфери) політики Комісією для визначення того, наскільки добре країна підготовлена до вступу.
Такий детальний процес перевірки необхідний європейцям, оскільки ЄС є насамперед економічним союзом, а спільний ринок країн ЄС є тим надбанням, який колапсує при недотриманні певних правил. Саме за результатами скрінінгу Комісія приймає рішення чи рекомендувати Раді ЄС переходити до наступної фази - формальних переговорів.
Процес може тривати роками, а швидкість проведення цих формальних переговорів залежить від швидкості проведення реформ та узгодження національного законодавства із законодавством ЄС. Досвід розширення ЄС показує, що тривалість переговорів може бути різною, а початок переговорів з окремими країнами не є гарантією того, що всі вони будуть завершені одночасно.
На третьому етапі уже укладається договір про приєднання, який закріплює членство країни в ЄС. І лише після того, як договір буде схвалено ключовими органами ЄС, а саме Радою ЄС, Комісією та Парламентом, підписано та ратифіковано країною-кандидатом та представниками від усіх 27-країн згідно з їх національними процедурами, він вважатиметься остаточним та обов’язковим.
Попри усі формальності, українцям хочеться вірити, що війна проти Росії може стати каталізатором для прискорення вступу до ЄС. Водночас варто нагадати, що ЄС ніколи не вдавався до “особливої процедури” швидкого вступу через наявність “особливих” обставин, тому очевидно, що таку процедуру треба було б розробити. Зрозуміло, що навіть якщо ЄС погодиться переглянути свої процедурні рамки вступу, це вимагатиме часу для розроблення громіздких проєктів внесення змін до основоположних договорів ЄС, а це може зайняти кілька років.
Наразі пріоритетним напрямком залишається порятунок людських життів, надання гуманітарної допомоги та забезпечення притулком людей з України. З цими питаннями все набагато простіше, і наразі ми бачимо, що країни Європи надають українцям всі ті самі права, що й громадянам ЄС без зайвих бюрократичних процедур.
Окремо ще слід роз’яснити питання колективного захисту від збройної агресії в рамках самого ЄС без участі військового альянсу НАТО.
З 2009 року після прийняття Лісабонського договору установчі договори ЄС були доповнені положеннями про спільну політику оборони та безпеки, а саме статтею 42(7) Договору про Європейський Союз та статтею 222 Договору про функціонування ЄС.
Договори ЄС юридично закріплюють механізм колективної безпеки у Європі, оскільки прямо передбачають, що у випадку, якщо “країна ЄС стала жертвою збройної агресії на її території, інші країни ЄС зобов’язані надати їй допомогу та сприяти всіма доступними засобами відповідно до вимог статті 51 Статуту ООН”.
Договір про функціонування ЄС також передбачає обов’язок країн-учасниць діяти солідарно, якщо будь-яка країна ЄС стала жертвою терористичного нападу або природного чи техногенного лиха, в тому числі спричиненого людським фактором. В такому випадку ЄС зобов’язаний мобілізувати всі інструменти, які є в його розпорядженні, включаючи військові ресурси, надані державами-учасницями, щоб захистити демократичні інститути та цивільне населення від будь-яких терористичних актів та допомогти державі, яка зазнала терористичного нападу.
Проте вказані положення носять майже декларативний характер, оскільки діяльність ЄС зосереджена саме на політичному та економічному союзі, а ключову роль у захисті все-таки відіграє НАТО і альянс повністю перебрав на себе роль “захисника Європи”.
Зокрема у Договорі про ЄС (стаття 42.2) чітко вказано, що зобов'язання певних держав-членів щодо спільної оборони реалізуються в межах НАТО і є сумісними із спільною політикою безпеки та оборони Європейського Союзу.
У 1999 році Радою ЄС на Гельсінській нараді було прийнято рішення, що варто уникати зайвого дублювання структур НАТО і не створювати європейську армію.