Новини
ВРП

Суддя Комаревцева і справа честі молодого прокурора Петришина: чому ВРП не бачить проступку судді?


Христина Буртник
юристка Фундації DEJURE

Стаття 106 Закону “Про судоустрій і статус суддів” вказує підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Серед них: незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору чи істотне порушення норм процесуального права, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду.

Та, очевидно, Вища рада правосуддя (ВРП) “не любить” притягати суддів до відповідальності за цими підставами – скаржникам відмовляють у відкритті провадження і радять оскаржувати рішення в суді. Адже саме так виправляється “суддівська помилка”, а дисциплінарного проступку в їхніх діях немає.

Втім деякі рішення неможливо назвати добросовісною суддівською помилкою. Певні дії зі стороннього погляду виглядають умисними або щонайменше допущеними через грубу недбалість. Тобто суддя є або упередженим (симпатизує одній стороні справи), або непрофесійним і порушує права учасників процесу.

Яскравим прикладом є рішення судді Дарницького районного суду міста Києва Комаревцевої Людмили Володимирівни у справі № 753/6932/20про захист честі, гідності та ділової репутації. 


Коротко про справу

Позивач – військовий прокурор Дарницького гарнізону Микола Петришин, якому не сподобався допис про нього у мережі Facebook. Він просив суд визнати недостовірною інформацію і зобов`язати автора допису спростувати її. Нагадаю, що цей прокурор також відомий тим, що влаштував пиятику на робочому місці та принижував колег, але після звільнення все одно був призначений на посаду у спеціалізованій прокуратурі.

Суддя Комаревцева ймовірно знала, яке рішення потрібно винести у цій справі й не стала детально й довго розбиратись – ухвалою від 12.05.2020 відкрила провадження та призначила справу на 16.06.2020 (в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін для розгляду справи по суті).

В цей день, за одне засідання, суддя розглянула позов та ухвалила заочне рішення про повне задоволення позову. При цьому з тексту рішення випливає, що відповідач не був присутній на засіданні, а також не надав відзив на позов. У своїх поясненнях для ВРП суддя вказала, що надіслала на адресу реєстрації місця проживання повістку (з тексту випливає, що це єдина повістка, яка надсилалась відповідачу), але вона повернулась, тобто не була вручена. 

Рішення у справі суддя прийняла тоді, коли процесуальні строки, в тому числі для подання відзиву та інших документів, були продовжені до закінчення карантину через пандемію.
Отже, на момент ухвалення рішення строк для подачі відзиву на позов ще не сплив. Тобто, розглядаючи справу без відзиву та без будь-яких пояснень відповідача, суддя порушила процесуальні права відповідача та фактично на доступ до правосуддя. Окрім того, його поставлено у нерівне становище у порівнянні з позивачем.

Подив викликає також те, що в судді навіть не виникло сумнівів, чи належним є відповідач у справі. Як відомо, допис про прокурора був поширений на сторінці користувача під іменем “Сергій Петрук”. Позивач вказав відповідачем Петрука Сергія Вікторовича. Чи саме ця особа є власником акаунту в соціальній мережі? Чи він писав публікацію про прокурора? 

Загальновідомо, що Facebook не дає можливості однозначно ідентифікувати, кому належить обліковий запис та ким саме поширена інформація. Але для судді Комаревцевої було достатньо, щоб ім’я та прізвище відповідача збігались із ім’ям користувача мережі (і байдуже, що у Facebook зареєстровано близько 30 осіб з таким ім’ям). У рішенні не вказано, як саме вона встановила, що відповідач є тією особою, що написала допис.  


Також у вказаному рішенні Комаревцева не зазначає, чому прийняла аргументи позивача, що всі фрази у пості є фактичними (а не оціночними) твердженнями, й чому всі вони є недостовірними (автор допису проаналізував декларацію прокурора, навів свою аргументацію, чому придбане майно його сім'ї не відповідає рівню доходів, детальніше про допис за посиланням).  

Отже, суддя винесла заочне рішення, знаючи, що повістка про судове засідання й сам позов не були вручені відповідачу і що ще не сплив строк для подання відзиву у справі, а також ймовірно не перевіривши чи позов пред’явлено до належного відповідача.


Чому ВРП не бачить проступку?

ВРП не стала порушувати справу на вказані дії судді Комаревцевої. У своєму рішенні про відмову у відкритті провадження зводить все до двох позицій:
  1. ВРП не наділена повноваженнями оцінювати законність судового рішення, перевіряти його зміст;
  2. у рішенні наведені підстави, з яких суд дійшов висновку про задоволення позову.


Цими аргументами ВРП прикриває своє небажання вирішувати, чи були дисциплінарним проступком вказані порушення процесуального законодавства судді. Тобто ВРП ігнорує доводи про їх істотність, умисел судді, що унеможливило реалізацію відповідачем своїх процесуальних прав (подачу відзиву і можливості представляти себе у суді), а отже й на доступ до правосуддя. 

Важливо, що такі дії демонструють упередженість судді й підривають авторитет правосуддя. Щодо цього у роз'ясненні до Бангалорських принципів поведінки суддів вказано:

“Якщо суддю сприймають як упередженого, громадську довіру до судової влади буде підірвано. Відтак, суддя повинен утримуватися від будь-яких дій, які дають підстави вважати, що на його рішення можуть впливати зовнішні чинники на кшталт особистих відносин з тією чи іншою стороною чи зацікавленості у результатах розгляду справи.

Неупередженість пов’язана не лише з фактичною відсутністю ознак упередженості та наявності упереджених міркувань, але і з враженням відсутності таких ознак. Такий двоїстий аспект можна виразити за допомогою часто повторюваного вислову, що правосуддя має бути не лише здійсненим, але й однозначно сприйматися як здійснене.

Критерій, який зазвичай застосовується, полягає в тому, чи виникли б у розумного спостерігача, який реалістично і практично дивиться на справу, побоювання щодо браку об’єктивності з боку судді. Питання в тому, чи існують побоювання щодо упередженості, має вирішуватися з точки зору розумного спостерігача."

Тобто, суддя повинен не тільки вирішувати справу відповідно до закону та принципу верховенства права, а й робити це у такий спосіб, щоб в очах громадськості його рішення виглядали справедливими та неупередженими. Саме так міцнішатиме довіра суспільства до правосуддя.

Який висновок може зробити сторонній спостерігач із рішення судді Комаревцевої? Крім того, що вона не повідомила відповідача про справу і винесла рішення до того, як сплив строк на подачу відзиву, інші обставини теж вказують на особливий підхід в інтересах позивача. Про це свідчить те, що у Дарницькому суді працює суддя, яка перебуває у дружніх стосунках з позивачем (вона заявила  про самовідвід після чого справа потрапила до Комаревцевої), а сам позивач займає високу посаду в органах прокуратури. До того ж, Комаревцева аж у надто короткий строк, за одне засідання, ухвалила рішення на користь позивача.

Також суддя повністю прийняла аргументи позивача щодо недостовірності поширеної інформації та не навела мотивів цього. Вона не розмежувала у публікації фактичні твердження від оціночних суджень. Це призвело до того, що своїм рішенням суддя визнала недостовірною всю інформацію у дописі відповідача. Навіть те, що позивач є військовим прокурором, а ОСОБА_20 його дружиною. Не потрібно володіти глибокими знаннями права, щоб побачити нелогічність таких висновків судді. 

Розглядаючи скаргу, ВРП помітила, що у  Єдиному державному реєстрі судових рішень (ЄДРСР) відсутня інформація про скасування рішення Комаревцевої. Логіка у ВРП наступна: якщо ніхто не оскаржував рішення, то воно законне, порушень з боку судді немає. І байдуже на ймовірність того, що відповідач і не знає про це рішення.

Справа судді Комаревцевої – лише одна серед багатьох, де ВРП закрила очі на порушення судді. Ця справа демонструє, наскільки важливо змінити підхід ВРП до розгляду скарг. Грубе порушення прав учасника процесу, винесення невмотивованого рішення – це не суддівська помилка, а дисциплінарний проступок. І тільки накладаючи стягнення на суддів, які їх допускають, можна задати правильний поштовх до вирішення справ відповідно до закону і відновити довіру суспільства до судової влади.