травень 2021
Перевертні у мантіях
«Ти повинен був розглядати справи про державну зраду,
а не очолити її...»

Чи покарані судді-зрадники та які уроки засвоїла держава у сфері правосуддя після окупації.

Кожен, хто вступає на посаду судді, складає присягу народові, зобов'язуючись «об'єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно, справедливо та кваліфіковано здійснювати правосуддя від імені України». Присяга має як етичне значення, так і юридичне: її порушення було підставою для звільнення з посади судді до 2016 року.

У 2014 році міцність присяги суддів Криму, Донецької та Луганської області перевірили війна та окупація. У той час, коли одні судді до останнього ухвалювали рішення про скасування т.зв. референдуму та організовували перевезення справ з непідконтрольної Уряду України території, інші стали колаборантами та почали здійснювати «т. зв. правосуддя» вже там, де права як такого не було.

Як держава реагувала на «окупацію у сфері правосуддя», хто із суддів залишився співпрацювати з окупаційною владою, чи були вони звільненні та притягнені до кримінальної відповідальності, які інституційні зміни відбулися та які уроки можна засвоїти — нижче.
Рішення судді Миколи Гімона, яке скасувало положення про проведення референдуму на території Донецької області щодо підтримки державної самостійності т. з. ДНР. На момент ухвалення рішення сепаратисти захопили значну територію Донецької області та більшість адміністративних будівель у Донецьку, що могло створити великі ризики для життя і здоров'я судді.
Суддя Раїса Ханова очолювала Донецький апеляційний адміністративний суд у час захоплення органів влади й окупації Донбасу. Вона організувала перевезення справ та електронного архіву з непідконтрольної Україні території. Також суд швидко відновив роботу в Краматорську.
Авторка: Вероніка Крейденкова, аналітикиня Фундації DEJURE

Рецензентка: Олена Семьоркіна, заслужена юристка України, аналітикиня, спеціалістка з питань нормотворення Української Гельсінської спілки з прав людини

Допомагали з даними
: Микола Мар'єв, Марія Скоропад
1. Правосуддя до окупації
До окупації суди АР Крим, Севастополя, Донецької та Луганської областей були частиною загального судоустрою країни. На цих територіях функціонувала розвинена мережа з 99 судів із 1619 суддями, які здійснювали правосуддя, станом на січень 2014 року.
Автономна
Республіка Крим
До окупації на півострові діяли 36 судів — 32 першої інстанції та чотири апеляційні. З них юрисдикція шести судів поширювалася лише на Севастополь як місто з особливим статусом. У січні 2014 року в цих судах обіймали посади 488 суддів.
Кількість суддів Господарського суду міста Севастополя та Господарського суду Автономної Республіки Крим
Кількість суддів Окружного адміністративного суду міста Севастополя та Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим
Кількість суддів Апеляційного суду міста Севастополя та Апеляційного суду Автономної Республіки Крим
Суди на півострові були частиною загального судоустрою України, тому касаційний розгляд справ відбувався у вищих спеціалізованих судах і Верховному Суді України (ВСУ). При цьому судді Криму мали широке представництво в суддівському самоврядуванні у порівнянні з іншими областями: делегати на конференції суддів та з'їзді суддів обиралися як і з АР Крим, так і міста Севастополя як окремої адміністративно-територіальної одиниці.

Організаційну та матеріально-технічну складову діяльності загальних судів на території Криму забезпечували два територіальні управління Державної судової адміністрації України (ДСА):

  1. для місцевих загальних судів Севастополя — Територіальне управління ДСА в місті Севастополі;

  2. для всіх інших місцевих загальних судів — Територіальне управління в АР Крим, розташоване в Сімферополі.

Саме це управління отримувало кошти для утримання судів та виплати суддівської винагороди.
Донецька та Луганська області
У 2014 році на території Донецької області діяли 63 суди, а на території Луганської області 35 судів місцевих загальних судів та 4 апеляційні суди. У кожній з областей діяв апеляційний суд для розгляду кримінальних та цивільних справ, а в Донецьку розміщувався Донецький апеляційний господарський суд, юрисдикція якого поширювалася на Донецьку, Луганську та Запорізьку області, і Донецький апеляційний адміністративний суд, юрисдикція якого поширювалася на Донецьку та Луганську області.

У січні 2014 року в цих областях обіймав посаду 1131 суддя.
Донецька область — усього 740 суддів.
Луганська область — усього 391 суддя.

2. Правосуддя під автоматом
27 лютого 2014 року на територію Криму ввійшли «зелені чоловічки» — військовослужбовці Російської Федерації (РФ). Саме цей день Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) визнав як початок здійснення «ефективного контролю» РФ над Кримським півостровом. З цього моменту почалася активна окупація території РФ, яка своєю чергою вплинула на систему правосуддя.
Автономна
Республіка Крим
Від початку захоплення адміністративних будівель військовими РФ та до проведення «референдуму» судді вагалися, чи переходити на бік окупаційної влади, адже не знали, як буде розвиватися ситуація. Так, суди призупиняли ухвалення позовних заяв та інших документів, припинили призначати розгляд справ, а деякі рішення про перенесення судових засідань ухвалювалися без визначення дати.

Уже з наступного дня після «референдуму», намагаючись пристосуватися, судді ухвалювали рішення «імені нікого». Вони ще не вказували «іменем Російської Федерації», однак уже не використовували в судових рішеннях «іменем України». Прикладом є ухвала від 27 лютого 2014 року Севастопольського апеляційного господарського суду, яка ще містить посилання на українське законодавство, але вже без вказівки, що рішення ухвалене «іменем України».

16 березня 2014 року відбувся «референдум про визначення статусу Криму», за результатами якого Крим нібито мав «возз'єднатися з Російською Федерацією». 18 березня 2014 року ухвалено т. зв. договір про прийняття Республіки Крим до складу РФ, у якому передбачалося поширення на територію півострова її законодавства. Для судової системи на практиці це означало утворення на території Криму устрою за зразком РФ та застосування відповідного законодавства для вирішення спорів.

21 березня 2014 року Рада Федерації затвердила федеральний конституційний закон «Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим і утворення в складі Російської Федерації нових суб'єктів Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», який визначав статус суддів на території Криму. Цей закон встановлював т. зв. «перехідний період» для інтеграції наявних інституцій півострова та створення нових, у тому числі у правовій сфері. Цей «період» мав тривати з моменту «прийняття Республіки Крим» і до 1 січня 2015 року, проте закінчився раніше.

Також згідно з цим законом такі особи втрачали статус українських суддів й отримували статус «осіб, які виконують обов'язки судді». Він давав першочергове право на зайняття посади «судді» у випадку прийняття громадянства РФ. Попри це, такі особи продовжували іменувати себе в рішеннях «суддями». У липні 2014 року Вища кваліфікаційна колегія суддів РФ оголосила два «конкурси» на зайняття посад «суддів» на території півострова, з чого почалося формування «суддівського корпусу».

При цьому, як зазначали «судді», після «референдуму» під час «перехідного періоду» виникали конфлікти щодо підпорядкування судів окупаційній владі. Так, в інтерв'ю «в. о. голови Севастопольського апеляційного господарського суду» Тетяни Видашенко йдеться, що колишній голова Севастопольського апеляційного господарського суду Володимир Коваль навіть після «приєднання Криму до Росії» продовжував направляти листи та касаційні скарги до Вищого господарського суду України. Вона зазначила, що через це в «суддівському корпусі» виник конфлікт, який розділив його на «тих, хто не хотів втрачати зв'язок з Києвом, та тих, хто радів змінам». Тетяна Видашенко вказала, що за допомогою «адміністрації» прихильникам окупаційної влади довелося позбавити Володимира Коваля посади судді, а тих, хто його підтримував, перестати допускати до суду.

Формування окупаційної «судової системи» закінчилося 26 грудня 2014 року згідно з постановою Пленуму Верховного Суду РФ від 23 грудня 2014 року «Про день початку діяльності федеральних судів Російської Федерації на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя». Так була створена «система судів» на зразок російської:

  1. т. зв. Верховний Суд Республіки Крим;
  2. т. зв. Севастопольський міський суд;
  3. т. зв. 28 районних і міських загальних судів;
  4. т. зв. арбітражні суди;
  5. т. зв. військові суди;
  6. т. зв. інститут мирових суддів.
Донецька та Луганська області
З початку квітня 2014 року окупанти розпочали захоплення ключових органів державної влади на Сході України. 13 квітня 2014 року на територіях Донецької та Луганської областей офіційно розпочалася антитерористична операція.

У травні 2014 року на території т. зв. ДНР і ЛНР уже йшлося про створення «судових систем, передбачених «Конституцією ДНР» та «Тимчасовим основним законом ЛНР».

У червні 2014 року почалося створення «судоустрою» в т. зв. ЛНР: було ухвалено закон «Про військові суди». До квітня 2015 року, крім військових, створення інших судів не розпочиналося. У квітні 2015 року керівництво т. зв. ЛНР ухвалило низку законів, якими передбачило створення й інших судів — «Верховного Суду», «Арбітражного суду» (так і не був створений), 17 місцевих «судів».

22 жовтня 2014 року т. зв. ДНР постановою «Про судову систему» визначила засади судоустрою і статусу суддів. Ця постанова передбачала створення 55 судів, частина з яких охоплювала територію, що вже була підконтрольна українській владі. Більшість з передбачених судів так і не запрацювали. З грудня 2014 року по квітень 2015 року розпочали роботу 15 «судів загальної юрисдикції», два «спеціалізовані суди» та «Верховний Суд». Усі вони функціонують досі в такій формі.
В обох випадках посади «суддів» обійняли здебільшого ті, хто були суддями або мали інші посади в державних органах України.

3. Реакція держави
Ми проаналізували, як саме діяла держава в умовах окупації у сфері правосуддя, та умовно об'єднали заходи впливу у дві групи:
  1. персональні: переведення суддів, які виявили таке бажання, на підконтрольну територію, звільнення та кримінальне переслідування тих, хто співпрацює з окупаційною владою;
  2. інституційні: зміна підсудності справ, їх перевезення, припинення роботи та фінансування судів, їх апаратів і територіальних управлінь ДСА, визнання недійсними печаток і штампів судів.
Такий підхід дає можливість виокремити кожен захід впливу окремо, встановити, для чого та як вони вживалися в АР Крим і Донецькій, Луганській областях, а також оцінити їх.
ПЕРСОНАЛІЇ
Під час і після окупації держава вживала три основні заходи щодо суддів:
  1. переведення та надання їм посади в суді на підконтрольній території;
  2. звільнення з посади;
  3. притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені злочини.

Ми проаналізували долю суддів з тих судів, які припинили свою діяльність через окупацію, і визначили тих, хто був переведений на підконтрольну територію, хто був звільнений та на якій підставі, хто почав співпрацювати з окупаційною владою та хто з них притягнений до кримінальної відповідальності.

Ознайомитися із зібраними даними можна за посиланням.
Згідно з даними Офісу Генерального прокурора (ОГП), дії суддів кваліфікуються так:
1) на територіях АР Крим та Севастополя кваліфікуються за ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України — державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України у виді надання іноземній державі допомоги в проведенні підривної діяльності проти України;
2) на територіях Донеччини та Луганщини за ч. 1 ст. 258-3 Кримінального кодексу України — створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації.
Переведення суддів на підконтрольну територію
Гарантує суддям безпеку, дає їм можливість продовжити роботу та унеможливлює настання негативних наслідків, наприклад захоплення судді в полон окупантами.
Автономна
Республіка Крим
15 квітня 2014 року Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановив суддям, які виявили бажання переїхати через окупацію, гарантоване право на переведення до суду на підконтрольній Україні території.

До Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС) звернулися 53 судді з окупованого Криму із заявою про переведення до судів на підконтрольній території, однак п'ять з них згодом відкликали свої заяви. Протягом 2014—2017 років Президент України перевів (призначив) 47 суддів до судів на підконтрольній території. Таким чином, 10 % суддів, які обіймали посади в Криму, продовжили здійснювати правосуддя на підконтрольній території. При цьому громадські організації зазначали, що в період окупації органи суддівського (само)врядування та інші органи влади не здійснювали достатню комунікацію питання переведення на підконтрольну територію, з чим також може бути пов'язаний низький відсоток заяв. У тих рідкісних заявах представників судової влади чи інших публічних осіб, які були, суддів закликали продовжувати виконувати обов'язки, наприклад, як у заяві екссудді ВСУ Ігоря Самсіна.

Територіальні управління ДСА в Криму та Севастополі не здійснювали свою діяльність, як і апарати судів. Через це судді отримували винагороду в тих судах, до яких бажали перевестися або були прикріплені. Зокрема, саме таке джерело доходу вказували судді в майнових деклараціях за 2015—2017 роки.
Донецька та Луганська області
Що стосується переведення суддів з Донецької та Луганської областей, то, згідно з інформацією ВККС, з такою заявою звернулися 329 суддів, з них 308 були переведені до судів на підконтрольній території. Виплати суддям здійснювали суди, до яких вони були прикріплені, або ж територіальні управління ДСА, які відновили свою роботу на підконтрольній території.

Варто зауважити, що виявлення бажання про переведення судді з непідконтрольної території автоматично не свідчить про відсутність будь-яких ймовірних зв'язків судді з окупантами. П'ять суддів, які звернулися до ВККС з проханням про переведення, паралельно брали участь у «конкурсах» на посади «суддів», які проводила окупаційна влада. У результаті трьох з них президент РФ призначив на посади.

Також є випадки, коли в суддів, яких перевели до іншого суду на підконтрольній території, виявляли ймовірні зв'язки з окупантами.

Наприклад, суддя Світлана Чонгова була однією з 53 суддів, які звернулися до ВККС із заявою про переведення. Її заява датована 2 квітням 2015 року, і вже у вересні вона стала суддею Господарського суду Київської області. Однак, за даними журналістів проєкту «Наші гроші», 24 грудня 2015 року суддя отримала російський паспорт, при цьому продовжуючи здійснювати правосуддя іменем України.

Відомий випадок колишнього голови Апеляційного суду АР Крим Валерія Чорнобука, який активно сприяв встановленню окупаційної влади на півострові. Однак після цього він переїхав на підконтрольну Україні територію та продовжував здійснювати правосуддя в Апеляційному суді Дніпропетровської області до 29 вересня 2016 року, коли був звільнений за порушення присяги. Згодом суддя за рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду поновився на посаді, з якої був звільнений 23 вересня 2019 року за рішенням ВРП.

Також журналісти «Громадського» повідомляли, що в листопаді 2017 року прокурори затримали суддю Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області Надію Анісімову, яка була переведена з Кіровського районного суду міста Донецька. За версією слідства, вона переоформляла майно на представників т. зв. ДНР. Як повідомив ОГП, наразі Надія Анісімова перебуває у статусі обвинуваченої, а справу розглядає суд першої інстанції.
З цього можна зробити висновок, що за надзвичайних обставин, таких як окупація території, процедура переведення суддів має передбачати додаткову перевірку можливих зв'язків з окупантом. Це дозволить знизити ризик переведення суддів, які мають зв'язки з окупантами.
Звільнення суддів, які співпрацюють з окупаційною владою
Унеможливлює використання статусу судді, який охоплює імунітет та інші гарантії
незалежності.

Допоки особа перебуває у статусі судді, вона користується гарантіями незалежності, що включають недоторканність та імунітет судді, матеріальне і соціальне забезпечення. Зважаючи на ці особливості статусу, підтримання суддею будь-яких контактів з окупантами має більшу небезпеку, ніж якщо це робить звичайна особа. У такому випадку суддів, які точно співпрацюють з окупантами, необхідно якнайшвидше звільнити, навіть якщо вони не розглядають справ, адже не переведені на підконтрольну територію.

За звільнення суддів на момент окупації відповідали Президент України щодо суддів-п'ятирічок і Верховна Рада України (ВРУ) — у разі, якщо суддя обраний на посаду безстроково. Подання про звільнення вносила Вища рада юстиції (ВРЮ). З ухваленням змін до Конституції та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» за звільнення суддів стала відповідальна Вища рада правосуддя (ВРП).
Судді, призначені Президентом України вперше на п'ять років.
Автономна
Республіка Крим
Із 488 суддів, які обіймали посади в Криму, щодо 436 осіб є підстави вважати, що вони залишилися співпрацювати з окупаційною владою — обійняли посаду «судді», виявляли бажання обійняти посаду або продовжили правничу кар'єру в іншій сфері.

За даними з відкритих джерел, щодо 286 осіб основні «призначання» відбувалися у 2014 році, що збіглося із закінченням т. зв. «перехідного періоду» інтеграції в правову систему РФ. Однак масове звільнення суддів з посад в Україні розпочалося лише у 2016 році.
Станом на березень 2021 року такі судді були звільнені або повноваження яких припинено на таких підставах:
Звільнення 275 суддів за порушення присяги відбулося з січня по квітень 2016 року. Щодо 263 з них є підстави вважати, що вони обійняли посади в «судах» Криму, починаючи з грудня 2014 року, а до того здійснювали «судочинство» за законодавством РФ.

Звільнення шести суддів за порушення вимог несумісності відбулося у 2017 році. Як раніше пояснювала ВРЮ, така підстава звільнення була обрана через те, що судді на момент їх призначення не були зобов'язані складати присягу. Щодо всіх суддів є підстави вважати, що вони обійняли посади в «судах» Криму ще у грудні 2014 року.

Звільнення п'яти суддів через відмову пройти кваліфікаційне оцінювання відбулося з вересня по листопад 2019 року. За даними з відкритих джерел, один суддя, ймовірно, ще у 2017 році перебував на посаді помічника судді «Керченського міського суду Республіки Крим».

Звільнення чотирьох суддів за власним бажанням відбулося з листопада 2015 року по серпень 2016 року. Серед них колишній суддя Микола Любинецький, який, ймовірно, є громадянином РФ з початку 2015 року.

У листопаді 2015 року ВРУ звільнила у відставку суддю Віктора Козленка, який на той момент постановив 154 рішення за законодавством РФ.

Суддю Валентину Лісовську ВРУ звільнила у зв'язку з досягненням 65 років у листопаді 2015 року, проте на цей момент вона обіймала посаду «судді Судацького міського суду Республіки Крим» з грудня 2014 року.

Суддя Ірина Радькова звільнена на підставі обвинувального вироку суду від 29 липня 2013 року, що не пов'язаний з подіями окупації.
Зараз публічна сторінка ВРП.
Донецька та Луганська області
Із суддів, які обіймали посади в судах на окупованій території Донеччини та Луганщини, щодо 76 осіб є підстави вважати, що вони залишилися співпрацювати з окупаційною владою.

Станом на березень 2021 року судді були звільнені або повноваження яких припинено на таких підставах:
Порівняно із суддями Криму більшою є частка звільнень за власним бажанням та у відставку, що давало таким суддям право на отримання довічного грошового утримання чи пенсії та можливість повторно претендувати на посаду судді.
Важливим є питання, чи отримували/ють особи, які співпрацюють з окупантами, винагороду, утримання чи пенсію за кошти Державного бюджету України.
Особи, які перебували в статусі судді в Україні після окупації та співпрацювали з окупаційною владою
Імовірно, не отримують. Як зазначила ДСА у відповіді на запит, виплата винагороди таким суддям була припинена з моменту окупації. Однак не вказано, з якої саме дати виплати не здійснювалися.

Ті, хто виявили бажання про переведення, отримували виплати або через суди, до яких були прикріплені, або через управління ДСА, які переїхали, як у випадку Донецької та Луганської областей.

Судових спорів щодо виплати винагороди суддям у таких випадках ще також не розглядали. Однак є рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (КАС ВС) за позовом судді Апеляційного суду Донецької області, якого у 2016 році терористи т. зв. ДНР захопили в полон при перетині лінії розмежування. Суддя доводив, що вимушено не здійснював правосуддя в час перебування в полоні, тож претендував на отримання винагороди за цей час. КАС ВС відмовив судді в позові та наголосив:

«Закон України «Про судоустрій та статус суддів» № 1402 містить низку випадків, коли суддя не здійснює правосуддя. (…)

При цьому такі випадки поділяються на дві категорії: коли нездійснення правосуддя не залежить від судді особисто або не обумовлено його поведінкою, і коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді. (...)

Встановлені в ході розгляду справи судами попередніх інстанцій обставини справи свідчать, що нездійснення позивачем правосуддя було обумовлено поведінкою самого судді, а його аргумент про наявність вини держави у його затриманні незаконними військовими формуваннями (ДНР) є безпідставним з огляду на необхідність дотримання суддею у своєму повсякденному житті розумної обачності та уникати дій, що можуть зашкодити інтересам правосуддя».

З огляду на таке обґрунтування КАС ВС є підстави вважати, що у випадку інших позовів щодо виплати суддівської винагороди на час перебування на окупованих територіях практика буде сталою.
Звільнені у відставку та за власним бажанням
Закон встановлює, що такі судді мають право на пенсію (у випадку звільнення за власним бажанням за строком перебування) або довічне грошове утримання (у випадку відставки за вибором). Такі виплати за законом здійснює Пенсійний фонд України (ПФУ) за кошти Державного бюджету України. Однак ПФУ відмовився надати інформацію про виплати довічного грошового утримання та пенсії звільненим суддям. Юристи Фундації DEJURE оскаржили цю відмову в суді, проте станом на дату публікації остаточного рішення у справі суд ще не ухвалив.

Зі ЗМІ відомо, що жителі окупованих територій часто перетинають лінію розмежування задля отримання пенсії на підконтрольній території в територіальних управліннях ПФУ, однак чи є серед таких колишні судді — не відомо.

Єдиний шлях припинення відставки судді, а у зв'язку з цим і виплати довічного грошового утримання — набрання законної сили обвинувальним вироком щодо такого судді. Однак органи правопорядку та суди не поспішають притягати до відповідальності ймовірних суддів-зрадників.


Притягнення до кримінальної відповідальності
Важливо для встановлення та покарання злочинців, дослідження подій, які відбувалися під час і після окупації, а також позбавлення права на довічне грошове утримання суддів у відставці.
Від початку окупації Криму Генеральна прокуратура України (зараз — Офіс Генерального прокурора) та місцеві прокуратури неодноразово публічно повідомляли про підозру колишнім суддям Криму, Донецької та Луганської областей, зокрема:

повідомлення про підозру 276 суддям, які до того обіймали посаду в АР Крим та Севастополі;
повідомлення про підозру 50 суддям, які до того обіймали посаду в АР Крим та Севастополі;
повідомлення про підозру 45 суддям т. з. ДНР, з яких 12 суддів до того обіймали посаду в українських судах.

Станом на 9 лютого 2020 року ОГП надав такі дані про притягнення до кримінальної відповідальності колишніх суддів:
станом на лютий 2021 року досудове розслідування зупинено у зв'язку з розшуком підозрюваних;
Зважаючи на кількість суддів, яким повідомили про підозру, кількість проваджень, у яких розпочався судовий розгляд, і лише три обвинувальні вироки, які набрали законної сили, можна зробити висновок про неефективне здійснення досудового розслідування органами правопорядку.
ІНСТИТУЦІЇ
Зміна підсудності справ
Забезпечує право як громадян, які вже є учасниками проваджень, так і тих, хто потенційно може ними стати, на доступ до правосуддя.
Автономна
Республіка Крим
15 квітня 2014 року ВРУ ухвалила Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», яким змінила територіальну підсудність справ і передала її судам у Києві.
Метою закону було надати громадянам з території півострова можливість захищати свої права в незалежному суді на контрольованій території. При цьому, згідно з ЄРСР, апеляційні суди визначали суд для розгляду справи в кожному випадку індивідуально. Експерти Української Гельсінської спілки з прав людини стверджують, що такий механізм не розв'язав проблему доступу до правосуддя для громадян на окупованій території через прогалини в законі й відсутність роз'яснень судів чи Міністерства юстиції України.

Щоб таки спростити доступ до правосуддя жителів окупованої території, у березні 2020 року ВРУ ухвалила закон про альтернативну підсудність таких справ, зокрема надала можливість розглядати їх судам, розташованим і в Херсонській області, а не лише в Києві.
Донецька та Луганська області
12 серпня 2014 року ВРУ ухвалила Закон України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції», яким надала можливість головам спеціалізованих судів змінювати територіальну підсудність справ.
У цьому випадку закон встановив «адаптивну» систему зміни підсудності залежно від території, на якій здійснюється антитерористична операція. ДСА повинна була скласти перелік судів, у яких неможливо здійснювати правосуддя, і подати його головам вищих спеціалізованих судів. При цьому в разі зміни меж району або завершення антитерористичної операції ДСА мала направити до голів вищих спеціалізованих судів подання про можливість відновлення роботи суду. Таким шляхом відновили свою роботу деякі місцеві загальні суди. Згодом Президент України змінив місце розташування семи судів — апеляційних, господарських та адміністративних. Вони були розташовані в найближчих великих містах — Харкові, Слов'янську та Маріуполі.
Таким чином, зміна підсудності «кримських» справ не до кінця відповідала запиту громадян на доступність та оперативність розгляду. Зокрема, через передання територіальної підсудності справ до Києва громадяни повинні витрачати більше часу й зусиль, ніж якби це були найближчі суди на підконтрольній території, тому ця проблема досі не розв'язана. Цей урок було частково враховано при зміні територіальної підсудності в Донецькій та Луганській областях, де розгляд справ передавався територіально найближчим судам.
Перевезення справ
Дає можливість як продовжити розгляд справ, які вже слухалися у судах, так і зберегти матеріали попередніх. Це важливо і для національної безпеки, адже матеріали справ можуть містити відомості, які становлять державну таємницю, до якої мали допуск судді.
Автономна
Республіка Крим
«Переїзд» справ, що перебували в провадженні судів на території півострова, регулювався Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», який визначав підсудність. В ідеалі вони мали б «переїхати» до судів на підконтрольній території протягом десяти робочих днів з дня набрання чинності законом або з дня встановлення підсудності апеляційними судами.

На практиці такі справи вивезти не вдалося: їх розгляд, як і перегляд рішень, які набрали законної сили, здійснювали новостворені «суди» РФ на території півострова.
Донецька та Луганська області
Зі зміною підсудності справ було заплановано й перевезення їх матеріалів до судів на підконтрольні території. Однак окупанти зупинили на блок-пості транспорт, який їх вивозив, і вилучили справи. Судді, які «переїхали» на підконтрольну територію, зазначали про складність продовження розгляду справ через втрату матеріалів та архівів.

Законодавство та розпорядження судів, які в тому числі врегульовували перевезення справ, були ухвалені лише у квітні 2014 року щодо Криму та серпні 2014 року щодо Донецької та Луганської областей. Така реакція була запізнілою, адже в обох випадках на той момент окупанти вже повністю контролювали територію, що унеможливило вивезення справ та архівів. Це своєю чергою вплинуло на забезпечення права на справедливий суд та ускладнило продовження розгляду справ, які були розпочаті до окупації, на підконтрольній території.

Наприклад, втрата матеріалів справ у кримінальному процесі призводила до порушення Україною статей 5 та 6 Конвенції про захист прав людини — права на свободу та особисту недоторканність, права на справедливий суд. Зокрема, це констатував ЄСПЛ у рішенні у справі від 11 лютого 2021 року «Куроченко та Золотухін проти України» (заяви № 20936/16, 53257/16), де оцінив дії органів влади щодо відновлення матеріалів справ. У випадку Куроченка — матеріалів справи на етапі апеляційного оскарження вироку суду першої інстанції, у випадку Золотухіна — матеріалів кримінального провадження на момент направлення обвинувального акта до суду. Суд вказав на зволікання прокуратури у відновленні матеріалів у першому випадку та відсутність законної процедури як такої у другому. У другому випадку це призвело до того, що Золотухін з 2014 року перебував у статусі обвинуваченого, а законної можливості зняти обвинувачення або припинити провадження не було. В обох справах ЄСПЛ констатував порушення права на справедливий суд.
Таким чином, відсутність законодавчого регулювання в одних випадках і зволікання органів правопорядку тоді, коли процедура встановлена, призводить до порушення права на справедливий суд. Однак, як зазначають правозахисники, наразі неможливо визначити, скільки саме кримінальних справ перебувають у «завислому» стані, оскільки ДСА та органи правопорядку не ведуть такої статистики. У відкритих джерелах інформації також немає доступної статистики про «завислі» справи в інших формах судочинства. Через це неможливо встановити масштаб проблеми.


Припинення роботи судів, визнання недійсними їх печаток і штампів
Унеможливлює використання юридичної особи судів, печаток, штампів для підробки документів чи маніпуляцій з діяльністю судів.
Автономна
Республіка Крим
15 жовтня 2014 року ДСА скоротила чисельність 24 місцевих загальних судів на території Криму до 0 суддів.

28 жовтня 2014 року ДСА визнала недійсними печатки й штампи 34 судів, розташованих на території Криму та Севастополя. На той момент в окупованому Криму був «перехідний період», під час якого система українських судів замінювалася на окупаційну. Як до проведення т. зв. «референдуму», так і в «перехідний період» до грудня 2014 року, коли формувалася окупаційна система правосуддя, рішення судів часто засвідчувалися печатками українських судів. Таке пізнє визнання недійсності печаток суду створює нерозуміння, з якого саме дня вважати засвідчені печатками рішення та штампами документи недійсними.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який давав ВРП право припинити діяльність суду у зв'язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами з боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами. Припинення роботи суду не означає його ліквідацію: суд не здійснює правосуддя, але судді формально можуть обіймати в ньому посаду, а юридична особа суду продовжує існувати. Подібне рішення ВРП може ухвалити за поданням Голови Верховного Суду (ВС), тому це неможливо було зробити щодо судів на окупованій території до початку роботи Верховного Суду, який запрацював лише в грудні 2017 року. 25 січня 2018 року ВРП за поданням Голови ВС Валентини Данішевської припинила діяльність 36 судів Криму та Севастополя.
Донецька та Луганська області
25 січня 2018 року за такою ж процедурою припинення, яка застосовувалася щодо судів у Криму, ВРП припинила діяльність 31 суду Донецької та 17 судів Луганської області.
Інформації про визнання недійсними печаток і штампів судів, які залишилися на непідконтрольній території, ми не виявили. При цьому відома справа про обвинувачення колишньої судді Кіровського районного суду Донецької області, яка ймовірно використовувала викрадену печатку суду для засвідчення рішень, якими переоформлювалося майно громадян на представників т. зв. ДНР.
Припинення фінансування судів і діяльності територіальних управлінь ДСА
Запобігає неефективному використанню та втраті коштів.
Для того, щоб зрозуміти, чи витрачалися кошти на утримання судів після окупації, варто пояснити, як відбувається фінансування судів і суддів. Суди фінансуються за кошти Державного бюджету України залежно від їх місця в системі судоустрою:

  1. місцеві загальні та апеляційні суди — отримують кошти через казначейський рахунок територіальних управлінь ДСА, які здійснюють виплати напряму;

  2. господарські та адміністративні суди — отримують кошти напряму через казначейський рахунок ДСА як головного розпорядника та здійснюють виплати через власні апарати
Саме територіальні управління ДСА та власне ДСА відповідно до робочих годин суддів, інших факторів формують бюджетний запит до Державної казначейської служби України, яка перераховує кошти на відповідні рахунки.

Зазвичай передбачені бюджетом суми для утримання судів та суддів нараховуються поквартально: це зумовлено тим, що загальна сума, запланована на рік, може змінюватися.

У звіті про виконання Державного бюджету України за 2014 рік відсутні дані про видатки на здійснення правосуддя в АР Крим та місті Севастополі, оскільки такої інформації у ДСА немає і її неможливо отримати. Тобто отримати таку інформацію з відкритих джерел чи у відповідь на запит зараз не можна.
Автономна
Республіка Крим
Територіальні управління ДСА АР Крим та міста Севастополя не переїхали на підконтрольну територію, однак усе ще формально залишаються у структурі ДСА та продовжують перебувати в статусі юридичних осіб. Через це від них неможливо отримати дані про видатки на судову владу.

Як зазначила Державна казначейська служба України у відповіді на запит, з березня 2014 року головні розпорядники бюджетних коштів (у випадку місцевих та апеляційних судів — ДСА) здійснювали перенесення бюджетних призначень з установ, що розташовувалися на території АР Крим та міста Севастополя. Надалі кошти були перерозподілені та використані на підконтрольній території. Однак орган не надав інформації про конкретні суми таких коштів і дати перерахувань. 2—3 квітня 2014 року головні управління Державної казначейської служби України в АР Крим та місті Севастополі були відключені від системи електронних платежів Національного банку України, тобто припинили свою діяльність, що також унеможливлює отримання інформації.

З огляду на практику нарахування коштів поквартально можна припустити, що видатки після першого кварталу (січень — березень 2014 року) не здійснювалися, і кошти не залишилися на непідконтрольній території. Однак за відсутності точних даних стверджувати це неможливо.
Донецька та Луганська області
У цих областях територіальні управління ДСА лише частково припиняли свою роботу та відновили діяльність на контрольованій території.

20 серпня 2014 року територіальне управління ДСА в Донецькій області вивезло з непідконтрольної території серверне комунікаційне обладнання та необхідні робочі станції, щоб вчасно здійснювати виплати. 21 листопада 2014 року це територіальне управління розмістилося у Слов'янську та продовжило роботу.

13 жовтня 2014 року ДСА видала наказ про розміщення територіального управління ДСА в Луганській області в Рубіжному.
Також у відповіді на запит про виплату винагороди суддям ДСА відповіла, що такі виплати перестали здійснюватися суддям АР Крим, міста Севастополя, Донецької та Луганської області, які не виявили бажання про переведення, з моменту тимчасової окупації. Однак на повторний запит уточнити, з якої саме дати та на підставі чого припинилися виплати винагород, ДСА не відповіла.

За таких обставин і відсутності даних неможливо оцінити, наскільки своєчасними та ефективними були дії органів влади задля збереження коштів платників податків.

4. Висновки
Ми проаналізували, якою була політика держави в період окупації як щодо суддів, так і системи правосуддя загалом, і виявили основні помилки в цій сфері.

  1. Невчасність і прогалини в нормативному регулюванні —
    законодавче регулювання зміни територіальної підсудності, зокрема в Криму, не розв'язало питання доступу до правосуддя громадян, у результаті після семи років окупації вони досі актуальні; зміна територіальної підсудності справ та процедура передання справ була запроваджена лише після того, як окупанти повністю контролювали територію та будівлі судів, тож вивезення справ було заблокованим; не було передбачено перевірки суддів при переведенні з окупованих територій, що спричинило здійснення правосуддя суддями, які мають контакт з окупантами.

    Невчасність регулювання зміни територіальної підсудності справ, їх перевезення, прогалини в законодавстві про відновлення втрачених матеріалів, відсутність їх електронних копій, пасивність органів правопорядку у використанні наявної процедури призвело до ускладнення доступу до правосуддя громадян з окупованих територій та в окремих випадках — порушення права на справедливий суд.

  2. Неефективна робота органів суддівського (само)врядування та органів правопорядку —
    системне звільнення суддів, які співпрацювали з окупаційною владою, розпочалося лише у 2016 році, при цьому переведених суддів жодним чином не перевіряли на предмет підтримання контактів з окупантами; системного притягнення до кримінальної відповідальності таких суддів також не відбулося, за сім років після окупації тільки 35 суддів стали обвинуваченими та щодо трьох обвинувальний вирок набрав законної сили.

    Численні випадки співпраці суддів з окупаційними адміністраціями, неспроможність органів правопорядку забезпечити належне розслідування, а судів — притягнення їх до відповідальності, як наслідок, може значно знизити довіру до органів правопорядку та правосуддя.

  3. Відсутність комунікації —
    під час окупації Криму була відсутня якісна комунікація дій суддів, у результаті частина суддів одразу покинула територію півострова, а інші продовжували здійснювати правосуддя.

    Відсутність чіткої комунікації плану дій для суддів, які мали бажання продовжити роботу на підконтрольній території, створювала для них додаткові загрози, такі як захоплення в полон чи насильницькі дії. Своєю чергою це могло впливати на довіру до органів суддівського (само)врядування та інших органів влади.

    Невчасність, хаотичність та неповнота вжитих заходів під час окупації як на законодавчому рівні, так і на рівні практики проявили глобальнішу проблему — небезпеку відсутності чіткого плану дій у сфері правосуддя на випадок надзвичайної ситуації. У результаті це може призводити до ускладнення доступу до правосуддя, порушення права на справедливий суд та зниження рівня довіри до правосуддя загалом.
Рецензування та літературне редагування матеріалу було здійснено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у партнерстві з Ініціативою відкритого суспільства для Європи (OSIFE) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні

Будь у курсі подій з DEJURE

Підписуйтеся на наш дайджест актуальних новин судової системи