Варіацією цього способу є те, що на момент "полює" суддя чи хтось із працівників апарату суду, а не сам позивач. Для цього позивач передає позов з додатками судді чи працівнику апарату, який реєструє їх як вхідні документи лише тоді, коли трапиться "правильний" момент і розподіл буде безальтернативним. Проте такі дії робітників суду є злочином, передбаченим ст. 376-1 Кримінального кодексу України.^[1]

Ці дії все ж можуть залишати деякі непрямі докази маніпуляції. Наприклад, це значна часова відмінність дати, вказаної у позові, із датою його реєстрації канцелярією суду (якщо позов подавався через канцелярію). Іншим доказом може бути надшвидке (в день реєстрації позову) відкриття провадження у справі та призначення її до розгляду в найближчі дати. Ці факти можуть свідчити про те, що суддя очікував на позов та надав йому більший пріоритет у порівнянні з іншими. Наприклад, у рішенні щодо судді Тернопільського окружного адмінсуду Надії Ходачкевич Третя дисциплінарна палата ВРП врахувала аномально швидкий розгляд суддею справ у порівнянні з іншими за той же період. Втім, сам по собі аномальний швидкий розгляд справи не є і не може бути порушенням, а може виступати лише непрямим доказом упередженості судді.

Якщо ж "полювання на момент" може надовго затягнутися, а результат потрібен якнайшвидше, чи якщо суддів у суді чимало, і потрібний суддя рідко "лишається наодинці", то в хід можуть йти інші способи обходу системи, які такі моменти створюють.

Найпоширенішим способом потрапити на потрібного суддю тривалий час були так звані "віяла", або ж "рулетки". Цей спосіб полягав у тому, що позивач подавав до суду кілька ідентичних позовів, які розподілялися на різних суддів. Однак всі ці позови містили певний штучно створений недолік, який перешкоджав відкриттю провадження у справі. Наприклад, до позовів не додавали доказу сплати судового збору. Як наслідок, судді змушені залишати такі позови без руху, допоки позивач не виправить в них недоліки. Позивач же "виправляв недоліки" лише у тому позові, який був розподілений на бажаного суддю,. Інші ж судді через певний час були зобов'язані залишати інші позови без розгляду через неусунення недоліків. Наприклад, за словами екснардепа Сергія Лещенка, нардеп Віктор Медведчук подавав та відкликав проти нього 10 позовів до Печерського райсуду міста Києва, допоки один з позовів не потрапив на суддю Соколова.

До оновлення процесуальних кодексів у 2017 році яких-небудь механізмів протидії таким зловживанням не існувало. Нині ж суддя, який виявив, що до нього потрапив "не унікальний" позов (ідентичні сторони, предмет, підстави), зобов'язаний з цих підстав залишити його без розгляду. Суддя також має право застосувати заходи процесуального примусу у виді попередження, штрафу, чи покладення на позивача судових витрат (навіть якщо такі не були сплачені, але мали бути).

Зважаючи на ці ризики, методика еволюціонувала: відтепер позивачі подають один позов, чекають результатів авторозподілу, і якщо їм "не подобається" обраний суддя — то вони подають заяву про відкликання такого позову до відкриття провадження у справі. Після цього вони знову й знову подають та відкликають позови, допоки один із них не потрапить на потрібного суддю.

Описані вище способи базувалися на тому, що система авторозподілу отримувала вірну інформацію. Просто у "потрібний" момент. Однак обираючи суддю, який розглядатиме справу, система враховує дані з двох джерел: з своєї ж бази даних, в якій міститься, зокрема, інформація про завантаженість та спеціалізацію суддів, а також інформацію, яку надає відповідальний працівник суду — зокрема, про відсутність суддів на робочому місці, чи категорію справи, що надійшла на розгляд.

Проте часто трапляються випадки, коли працівники апарату умисно вносять до системи неправдиві відомості.¹ Так, журналісти "Схем" виявили випадки, коли в Окружному адміністративному суді міста Києва низку суддів виключали з авторозподілу через нібито перебування на лікарняному, хоча деякі "хворі" судді в той же день постановляли ухвали в інших справах, відсутність спеціалізації, що через тиждень уже не було перешкодою для розподілу)², а також із причини "інше".

Зі спеціалізаціями суддів як способом обходу автоматизованої системи розподілу справ пов'язане одне з найрезонансніших кримінальних розслідувань щодо судової системи.

Законодавство (ст. 18, 21 ЗУ "Про судоустрій та статус суддів") вимагає наявність лише двох суддівських спеціалізацій (в загальних судах): слідчих суддів та суддів із здійснення кримінального провадження щодо неповнолітніх. За рішенням зборів суддів можуть запроваджуватися й інші спеціалізації.¹

В період з 2011 по 2013 збори суддів Вищого господарського суду України (ВГСУ) запровадили в суді 45 спеціалізацій. Значна кількість з них дублювалась: 23 "тотожні" (дзеркальні до інших наявних) спеціалізації мали лише по одному судді ВГСУ. Це дозволяло керівництву суду в ручному режимі розподіляти справи між суддями, обираючи "загальну" або "тотожну" спеціалізацію.

Незважаючи на однозначні переваги впровадження автоматизованої системи розподілу судових справ, вона все ще залишається вразливою до втручання. Головною "слабиною" системи залишається можливість внесення до неї неправдивих відомостей працівниками судів.

Ця проблема не є недоліком системи та потребує комплексного підходу: це й запровадження централізованого автоматизованого розподілу справ, і забезпечення доброчесності суддівського корпусу та працівників судів, та, що не менш важливо, забезпечення невідворотності покарання за втручання в роботу автоматизованої системи розподілу судових справ.¹