Стаття 129-1 Конституції України передбачає, що судове рішення є обов'язковим до виконання. Рішення, яке набрало законної сили має виконуватись, навіть якщо явно суперечить закону. Ця властивість судових рішень, а також поширення юрисдикції судів на всі правовідносини створює значну спокусу їх використання для досягнення сумнівних та відверто протиправних цілей.

Історія українського судочинства знає безліч випадків, коли завдяки судовим рішенням обходили закон, захоплювали майно та бізнес, блокували реформи та політичні процеси і навіть робили спроби захопити владу.

Але для отримання відповідного рішення потрібна наявність порушеного права та спору між двома особами. Основою для сумнівних рішень доволі часто стають штучні, тобто фіктивні, створені спеціально під ситуацію спори, де порушення права та сам спір є не реальними, а придуманими. Судді, які розглядають такі справи, зазвичай усвідомлюють їх штучність та є активними учасниками схеми.

Для таких спорів характерні очевидно надумана фабула, повязаність сторін, які зазвичай узгоджують свої дії та не оскаржують рішення, особливий підхід судді, який відрізняється від звичайної практики (найчастіше йдеться про строки розгляду, які у цих справах значно коротші), маніпуляції з авторозподілом справи, порушення законодавства та відхід від загальної судової практики при розгляді аналогічних спорів.

Таких прикладів є величезна кількість. Ми вибрали 5 випадків, які, на наше переконання, яскраво характеризують це явище українського правосуддя.

Завдяки оприлюдненню НАБУ негласних записів з кабінету голови Окружного адміністративного суду м.Києва стало відомо, як за версією слідства, завдяки судовим рішенням Павло Вовк розставляв свої кадри у Вищій кваліфікаційній комісії суддів та впливав на Вищу раду правосуддя, Конституційний Суд, Державну судову адміністрацію та інші органи.

Важлива частина плану з блокування діяльності ВККС була реалізована завдяки штучним позовам. На плівках зафіксовано, як повязані з Вовком особи домовлялись про подання таких позовів. Згодом судді, які їх розглядали, отримували вказівки щодо рішень, які вони мали ухвалювати за цими позовами.

Найяскравішим прикладом абсолютно надуманого позову та свавільного судового рішення, яке заблокувало роботу ВККС була справа у Суворівському районному суді м.Одеси № 523/7980/19, яку розглядав суддя Шепітко.

Позивач Петросянц у позові вказував, що відповідач Кравчук розповсюдив у Facebook неправдиву інформацію щодо наявності повноважень у 8 членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів: "Последнее время активно раздувается информация, что глава Висшей квалификационной комиссии судьей ОСОБА_3 , а также ее члены ОСОБА_4, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 утратили свои полномочия, в связи с их окончанием, однако продолжают работать. Со своей стороны хочу заявить, что вышеуказанная информация является откровенным бредом, поскольку они были избраны на 6 лет в соответствии с Законом «О судоустройстве и статусе судей» в редакции от 09.12.2011 года. Таким образом их полномочия длятся до 2020 года. Поэтому будьте благоразумны и не ведитесь на введение в заблуждение, все они имеют полномочия и должны выполнять свои обязанности."

Позивач начебто вважав, що ця інформація є недостовірною, а тому подав позов до Кравчука та 8 членів ВККС з вимогою спростувати цю інформацію, а до вирішення спору по суті просив забезпечити позов шляхом заборони усім цим членам ВККС здійснювати свої повноваження.

Тобто в основі позову є публікація у Фейсбуці, яка взагалі ніякого відношення не має до самого позивача і швидше за все, теж є постановочною. Очевидно і те, що члени ВККС тут за жодних умов не могли бути відповідачами, а вимога про заборону їм здійснювати свої повноваження взагалі виходить за межі цивільного судочинства.

Попри очевидну фіктивність спору та відсутність порушеного права, абсурдність та незаконність позовних вимог та заяви про забезпечення позову, суддя Шепітко 27 травня 2019 виніс ухвалу про забезпечення позову та заборонив Вищій кваліфікаційній комісії суддів вчиняти будь-які дії щодо проведення кваліфікаційного оцінювання суддів до набрання рішенням у цій справі законної сили.

Цікаво, що справа потрапила до судді Шепітка з явним втручанням у автоматизовану систему, оскільки розподілялась лише на нього одного з виключенням усіх інших суддів з авторозподілу. До того ж на "плівках НАБУ" зафіксовано, як Павло Вовк розповідає Сергію Ківалову, що така ухвала винесена саме на його прохання.

Сам суддя Шепітко також був зацікавлений у такій Ухвалі, оскільки постановив її за декілька днів до власного кваліфікаційного оцінювання за участі членів ВККС, яким він заборонив здійснювати свої повноваження. У зв'язку з цим, оцінювання не відбулось.

Надалі Апеляційний суд назвав таку Ухвалу суду проявом свавілля та скасував її. Вища рада правосуддя визнала його дії грубим порушенням та 10 грудня 2019 винесла остаточне рішення про звільнення судді Шепітка.

У підсумку рішенням від 13.07.2020 у задоволенні позову було повністю відмовлено. Хоча своєї цілі Ухвала досягла і певний час робота ВККС була заблокована.

У часи Революції Гідності по усій країні суди постановляли необгрунтовані рішення про заборону мирних зібрань. Однак одне рішення є особливим, оскільки базувалось на очевидно штучному позові.

Так, 9 грудня 2013 року Гриненко Євген Вікторович подав позов до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у місті Києві та Київської міської державної адміністрації про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

Позивач стверджував, що встановлені на Майдані намети та протестувальники перешкоджають йому прогулюватись Майданом, а міліція і пожежники нічого не роблять для їх "розчищення" та припинення "правопорушень" майданівців. Тому просив зобов'язати ці органи виконати свої функції та забезпечити йому право на вільні прогулянки центром міста. Іншими словами – розігнати Майдан.

Одночасно позивач подав заяву про забезпечення позову.

Позов та заяву подано до Окружного адміністративного суду м.Києва 9 грудня 2013 року після 13:30. Справа потрапила до судді Євгена Аблова. Він негайно відкрив провадження № 826/19488/13-а та призначив засідання на 17:00 цього ж дня, тобто через 3 години після відкриття.

Окрім того негайно розглянув заяву про забезпечення позову, задовольнив її та вже о 15:00 видав позивачу повний текст ухвали. Цією ухвалою суд заборонив управлінням МВСУ та ДСНС в місті Києві сприяти блокуванню автомобільних доріг та вулиць міста Києва та будь-яким особам вчиняти дії щодо блокування будь-яким способом центральних вулиць м.Києва, у тому числі шляхом заборони розміщувати будь-які предмети, що перешкоджають проїзду транспортних засобів.

Надалі на підставі цієї ухвали було відкрито виконавче провадження та вона була однією з підстав для спроби розгону Майдану у ніч з 10 на 11 грудня 2013 року.

Цього ж дня суддя розглянув справу по суті та о 19:55 виніс постанову про задоволення позову. Суд:

- визнав протиправною бездіяльність управління МВСУ та управління ДСНС у м. Києві з приводу невжиття заходів по запобіганню правопорушенням при проведенні мітингів, зборів, походів і демонстрацій, які заборонено судом, інших порушень громадського порядку та їх припиненню на центральних вулицях Києва, чим порушуються права громадян на вільне пересування на зазначених вулицях.

- зобов'язав ці органи належним чином виконувати визначені законодавством обов'язки та вчинити дії відповідно до Конституції України та Законів України по припиненню правопорушень, забезпеченню вільного пересування громадян, автотранспорту та забезпеченню безпеки дорожнього руху на цих вулицях.

Того ж дня було виготовлено повний текст постанови, а її копії вручені сторонам у справі.

Звертаємо увагу на аномальну швидкість розгляду справи – прийняття та розподіл позовної заяви, призначення справи до розгляду, винесення та виготовлення ухвали про забезпечення позову, ухвалення та виготовлення Постанови у справі, видачі постанови сторонам. Все це відбулось протягом одного дня – 09 грудня 2013 року, при цьому позов був поданий о 13:30. Це явно суперечить звичайній практиці розгляду таких справ, як самим суддею Абловим, так і суддями Окружного адміністративного суду м.Києва.

Очевидною є і штучність спору, а також узгодженість дій судді, позивача та відповідачів, які визнали позов та забезпечили представництво у суді. Це дозволяє стверджувати, що винесення таких судових рішень погоджено наперед і було частиною плану по розгону та припинення протестних акцій.

Після Революції Гідності Київська міська рада намагалась оскаржити це рішення, однак суддя Київського апеляційного адміністративного суду, яка зараз є членом ВРП Шелест ухвалою від 20.08.2014 відмовила у поновлені строку для оскарження.

Надалі ця справа стала підставою для кримінального провадження, у рамках якої і з'явилися "плівки Вовка".

Друга дисциплінарна палата ВРП розглядала скаргу на дане рішення Євгена Аблова, виявила порушення у його діях, однак закрила провадження у зв'язку із закінченням строку притягнення його до відповідальності. На "плівках Вовка" зафіксовано як Павло Вовк розповідає, що саме він долучився до того, щоб Аблов уник покарання за це рішення.

У квітні 2020 року колишній заступник глави адміністрації президента Віктора Януковича Андрій Портнов заявив про блокування активів Заводу "Кузня на Рибальському", який належить експрезиденту Петру Порошенку.

Таке блокування відбулось на підставі ухвали Окружного адміністративного суду м.Києва про забезпечення позову від 07.04.2020 у справі № 640/7747/20, яку виніс суддя Євген Аблов.

Ухвалою заборонено усім державним реєстраторам вносити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно будь-які записи та/або вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо нерухомого майна, яке належить на праві власності ПрАТ «Завод «Кузня на Рибальському», до набрання законної сили рішенням, ухваленим за результатами судового розгляду даної адміністративної справи по суті.

З аналізу цієї ухвали випливає, що вона базується на абсолютно штучному та надуманому спорі.

Позивачем у справі є Олена Ісаєвська, сестра Андрія Портнова, а він був її представником у суді. Відповідно до позову Ісаєвська подала до НАЗК повідомлення про можливе корупційне правопорушення, в якому, як викривач корупції, просила здійснити розслідування інформації та вжити заходів для притягнення винних осіб до відповідальності. У вказаному зверненні вона вказувала на можливу фіктивність угоди купівлі-продажу акцій ПрАТ «Завод «Кузня на Рибальському», яка була укладена у листопаді 2018 року, а також фактичної спрямованості цієї угоди на приховування справжнього власника за номінальним і маскування таким чином конфлікту інтересів основного кінцевого власника підприємства – Петра Порошенка.

На цю заяву НАЗК відповіло, що не вбачає підстав для вжиття заходів реагування на це повідомлення. У відповідь Ісаєвська звернулась до ОАСКу із заявою, що має намір оскаржити відмову НАЗК. Вважає себе викривачем корупції, який відповідно до закону має право на винагороду у розмірі 10% від вартості предмета корупційного злочину. І, щоб забезпечити її право на отримання цієї винагороди у майбутньому, просила суд заблокувати ПрАТ «Завод «Кузня на Рибальському» можливість відчужити своє майно.

Ці вимоги є очевидно незаконними та абсурдними. Починаючи від вимоги до НАЗК провести розслідування ситуації (НАЗК не проводить розслідування), закінчуючи твердженням про виплату винагороди за рахунок майна ПрАТ «Завод «Кузня на Рибальському» (винагорода виплачується з державного бюджету).

Окрім того, Андрій Портнов не приховував, що метою цього рішення є не захист неіснуючих прав позивачки, а блокування активів Порошенка.

З огляду на це, ухвала Євгена Аблова має усі ознаки свавільності та неправосудності. Також є ознаки маніпулювання автоматизованою системою при визначенні судді. Спершу справа потрапила до судді Аверкова. Однак через 3 дні перерозподілена на суддю Аблова. Дивною є і присвоєна категорія цій справі – "справи з приводу охорони навколишнього природного середовища".

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.08.2020 вказану ухвалу скасовано як незаконну. Суд вказав, що "заходи забезпечення позову прийняті поза межами позовних вимог, оскільки, відсутній зв`язок між вжитими заходами забезпечення позову і предметом майбутніх позовних вимог, що, також, свідчить про невідповідність таких заходів принципам адекватності та співмірності."

Першою справою НАБУ за фактом незаконного збагачення була справа щодо військового прокурора Костянтина Кулика. Детективи звинувачували його у незаконному набутті майна, яке він оформив на свою цивільну дружину. У жовтні 2016 року обвинувальний акт було скеровано до суду.

Тим часом 13.10.2016 обвинувачений Кулик подав до Печерського суду м.Києва позов до своєї співмешканки Німець, з якою у них народилось двоє дітей та просив встановити факт спільного проживання з нею однією сім'єю і визнати право власності на спільне набуте майно.

Однак відповідачка у судовому засіданні не визнала позовні вимоги, просила відмовити у їх задоволенні. Заявила, що ніколи сім'ї з позивачем не було, ніякої домовленості щодо придбання нерухомого майна у спільну сумісну власність ніж ними не було. Спірні об'єкти нерухомості придбані за її особисті кошти, разом в квартирі вони ніколи не мешкали, оскільки вказану квартиру надала для проживання своїх онуків мати позивача, а сам позивач мешкав у квартирі, що розташована поруч. Дійсно від відносин, а не спільного проживання, у неї з позивачем народилося двоє дітей, яких він утримував. Відповідачка вважає, що сам факт народження дітей не створює підстав вважати, що позивач та вона мали сім'ю, вели спільне господарство, проживали разом, мали єдиний сімейний бюджет, оскільки крім дітей, у них немає нічого спільного.

Рішенням від 27.10.2016 у справі № 757/50348/16-ц суддя Печерського суду м. Києва Васильєва повністю відмовила у задоволенні позовних вимог. Таким чином, суд фактично встановив відсутність факту спільного проживання однією сім'єю та належності набутого майна до спільної власності. Кулик, хоч і програв позов, але апеляцію не подавав.

За всіма ознаками цей спір мав штучний характер, а дії сторін були узгодженими та направлені на встановлення судовим рішенням фактів, які б спростовували обвинувачення у незаконному збагаченні.

Очевидно, що тут було і сприяння суду, оскільки справа розглянута за 2 тижні, що дуже нехарактерно для Печерського суду. Окрім того, Кулик в один день подав три аналогічних позови, що може свідчити про бажання потрапити на розгляд до "потрібного" судді. Після того, як один з позовів потрапив до судді Васильєвої, він відкликав два інших.

У підсумку справу по обвинуваченню Кулика було закрито у зв'язку із визнанням кримінальної відповідальності за незаконне збагачення неконституційною.

Ще один свіжий приклад такого явно штучного спору є справа № 753/10820/20, яку розглядав Дарницький районний суд м.Києва.

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури притягнула до відповідальності одного з київських адвокатів за публікацію у соціальній мережі постів, які порушують адвокатську етику. Після цього цей адвокат подав позов до своєї дружини, де стверджував, що: "відповідач неправомірно використала його персональні дані в соцмережі «Facebook», та розміщувала від його імені на сторінці публікації провокативного характеру, що пошкодило його ділову репутацію та призвело до притягнення його, як адвоката до дисциплінарної відповідальності."

Дружина позов визнала і 28 вересня 2020 року Дарницький суд м.Києва ухвалив рішення, яким повністю задовольнив позов та ще й стягнув з неї 2 000 грн. моральної шкоди. Очевидно, що дане рішення буде використовуватись для захисту адвоката у іншій справі.

Штучні спори дуже часто використовують для набуття права власності на нерухомість в обхід законних процедур. При цьому фабули справ іноді виглядають аж надто фіктивно. Особливо це викликає занепокоєння, коли учасниками таких спорів є судді чи їх родичі.

Так, дружина судді Господарського суду Одеської області Цісельського Олега майже вдвічі збільшила площу своєї квартири у Одесі за рахунок приєднання до неї горища. Узаконення цієї сумнівної операції відбулось через рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12.11.2014 у справі № 522/18693/14-ц.

З рішення суду випливає, що дружина судді була власницею частини квартири загальною площею 87,9 кв.м. У січні 2012 року вона уклала з відповідачем усний договір доручення, за яким, останній зобов'язався здійснити реконструкцію квартири та зареєструвати права власності на дружину судді. У визначений строк відповідач не виконав свої зобов'язання і позивач за власні кошти провела реконструкцію квартири та улаштування мансарди над квартирою. Це призвело до збільшення площі до 147,10 кв.м.

Після цього дружина судді подала до відповідача позов про визнання за нею права власності на квартиру. Очевидно, що такий позов є штучним та повністю суперечить закону. Навіть якщо б спір був реальний, то не міг призвести до визнання права власності. Проте суд задовольнив позов всупереч закону, здоровому глузду та усталеної судової практики, відповідно до якої суд не може визнавати право власності на не введене в експлуатацію майно.

При цьому справа розглядалась без участі сторін, рішення винесене дуже швидко – через 18 днів з моменту відкриття провадження і без залучення будь-яких зацікавлених осіб (органів архітектурно-будівельного контролю, місцевої ради, інших співвласників горища).

Дуже ймовірно, що таке рішення вдалось отримати саме завдяки використання суддею Цісельським свого статусу. Тому, враховуючи цей факт, Громадська рада доброчесності затвердила Висновок від 18.03.2019 про невідповідність судді Цісельського критеріям доброчесності.

Однак малоймовірно, що це якось вплине на суддю, оскільки самі члени ВРП також використовують штучні спори для вирішення своїх майнових питань.

Так, член ВРП Ігор Артеменко набув право власності на будинок площею 222,4 кв.м. у Одесі у схожий спосіб – на підставі Рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 28.11.2005 року у справі № 2-9811/2005 (суддя Кічмаренко).

Відповідно до рішення суду, Артеменко на підставі договору купівлі-продажу від 13 березня 2005 року придбав у ТОВ "Будинок Павлових" 48/100 частин нежилих будівель водної станції площею 1 505,2 кв.м. Підписантом цього договору та директором ТОВ "Будинок Павлових" була дружина члена ВРП – Артеменко Ірина Володимирівна.

Після придбання цього об'єкта, Ігор Артеменко перебудував гараж та збудував над ним будинок. При цьому забудував частину покрівлі будівлі, що належить ТОВ "Будинок Павлових". Товариство звернулось з позовом до Артеменка з вимогою усунути порушення та відшкодувати йому шкоду у розмірі 10 000 грн. У свою чергу, Ігор Артеменко подав зустрічний позов про визнання права власності на цей будинок.

Суд розглянув справу протягом місяця і повністю відмовив у позові, зате задовольнив зустрічний позов. Справа мала очевидно штучний характер на надуманих підставах, ініційований повязаними особами та без залучення органів, відповідальних за надання дозволів щодо будівництва нерухомості.

Цікаво, що нерухомість знаходиться у Суворівському районі Одеси і, відповідно до ст. 114 ЦПК діючого на той момент, позов мав би розглядатись Суворівським, а не Малиновським судом Одеси.

Штучні спори вже давно характерні для нашого судочинства і роками застосовуються для досягнення нелегітимних цілей. Рішення на підставі таких позовів мають такий же штучний характер і їх не можна назвати правосудними. Зазвичай вони застосовуються для вирішення побутових питань, як спосіб обходу закону, але також можуть призвести до масового порушення прав громадян, блокування роботи цілих органів, використовуватись для захоплення влади.

Очевидно, що така практика буде продовжуватись поки судді, які виносять потрібні для учасників таких схем рішення будуть усвідомлювати свою безкарність.

Громадська рада доброчесності звертає увагу на такі справи та вже винесла декілька десятків висновків щодо суддів, які беруть участь у таких схемах. Однак ефективно боротись з цим явищем можна, лише якщо Вища рада правосуддя почне об'єктивно розглядати скарги на такі схеми та реально притягувати суддів до відповідальності за такі дії.