Заяву про відстрочку суд мав розглянути протягом 10 днів, з обов'язковим викликом заявника на засідання. Все мало відбутися швидко. Уже наступного дня після подачі заяви на сайті «Судова влада України» я побачив, що вона потрапила на розгляд судді К. Відразу ж я підписався на відслідковування змін по статусу її розгляду в OpenDataBot.

Однак пройшов тиждень. Другий. Потім місяць. Бот мовчав. А повістка із суду все не надходила.

Я подав клопотання до суду з проханням повідомити дату та час розгляду заяви. Мовчання. Через місяць подав ще одне. Мовчання. А тим часом, по реєстру судових рішень бачив, що суддя живий-здоровий, не хворий (так, я уточнював запитом), та щодня розглядає інші справи.

Через 3 місяці після подачі заяви я надіслав до суду заяву про відвід судді К. Ну а як же довіряти судді, який настільки брутально порушує строки та ще й ігнорує твої клопотання? Але знову, ніякої реакції не послідувало.

4 місяці спливло після подачі заяви. Бот надіслав мені повідомлення про те, що в реєстрі судових рішень з'явилась ухвала про відкриття провадження за моєю заявою та одразу ж і рішення за результатами її розгляду. Суддя відмовив у відстрочці.

Але не це головне. Ці рішення, хоча й завантажені в реєстр через 4 місяці після подачі заяви, датовані як нібито ухвалені протягом десяти днів з дня її отримання. При цьому, за законом суддя має завантажувати рішення не пізніше наступного дня після їхнього ухвалення. Тобто, суддя К. або ж прострочив внесення рішення в реєстр на 4 місяці, або ж "заднім числом" ухвалив рішення, щоб приховати пропуск строку. Що цинічно, в ухвалі про відкриття провадження суддя зазначив «викликати сторін на засідання», а в рішенні по суті справи – «сторони в засідання не з'явились».

Поштою ні ухвала, ні рішення заявнику не надходили.

Звичайно, я обурився тим, що суддя К. настільки грубо знехтував нормами закону, і не хотів залишати таке ставлення непокараним.

Не лише через надщерблене почуття справедливості, а й заради тих людей свого міста, які в майбутньому ризикують зіштовхнутися з аналогічним відношенням судді до себе та своїх справ. Та й хіба це не моральний обов'язок кожного добросовісного громадянина (навіть не адвоката, якого це зобов'язують правила професійної етики) – не закривати очі на порушення закону?

Тому у січні 2018 я подав дисциплінарну скаргу на суддю К. до Вищої ради правосуддя (ВРП) – органу, який мав би карати суддів за такі проступки.

Після того, протягом 2018 року я періодично надсилав до ВРП запити, аби слідкувати за долею своєї скарги. Мої діалоги з цим органом виглядали приблизно так:

Січень 2018
– Ви зареєструвала мою скаргу?
– Так, за таким номером, минулого тижня.

Квітень 2018
– То шо, ви вже відкрили провадження?
– Ніт. Ажидайтє.

Липень 2018
– Вже півроку пройшло…
– АЖИДАЙТЄ !!!

Жовтень 2018
– Ну кмон, за 10 місяців можна вже ж було б і відкрити провадження. Ви взагалі щось по моїй скарзі робили? Запити якісь надсилали?
– Ми – НЕЗАЛЕЖНИЙ КОНСТИТУЦІЙНИЙ ОРГАН!
– І шо?
– …. !

Грудень 2018
– Тоді хоч скажіть, хто ж з вашого складу доповідач по моїй скарзі?
– ВИ ШО? НІЗЗЯ. ЦЯ ІНФОРМАЦІЯ – МОЯ ПРЄЛЄСТЬ СЛУЖБОВА. ДАМО ЇЇ – ВИ Ж БУДЕТЕ ТИСНУТИ! БУДЕТЕ СПОНУКАТИ ВРАЗЛИВОГО ТА ЧУЙНОГО ЧЛЕНА ВРП ВИКОНУВАТИ СВОЮ РОБОТУ!!! ВИ ТАКІ! МИ ЗНАЄМО-ЗНАЄМО!

Лютий 2019
– Ну шо, постанову Верховного Суду читали? Ану кажіть, хто доповідач!
– Ну ладно-ладно! Як же дістали ці активісти! Ніби нам одного Маселка не вистачає! Це пан К.!

Червень 2019
– Пан К., чого Ви нічого не робите, шановний? Рік пройшов!!!
– А пан К. уже в нас не працює! На жаль, на з'їзді у Карпатах трьох переобрати не змогли. Тепер за Вашу скаргу відповідає пан А.!

Серпень 2019
– Пане А., вибачте, що своїм клопотанням вношу дисонанс в життя богєми, але дайте мені поглянути в матеріали дисциплінарної справи. Дізнатись хочу, чи ви хоч шось по ній зробили.
– А ви хто такий? Провадження ще не відкрито, а значить ніякий ви не скаржник! Безправна істота, ану киш!
– Я канєшно ізвіняюсь, а чи читали Ви закон? Нема там таких обмежень.
– НЕЗАЛЕЖНИЙ КОНСТИТУЦІЙНИЙ ОРГАН ТАК РІШИВ.

Листопад 2019
– Пане А, я Вас ще раз наполегливо прошу. Дайте матеріали на ознайомлення. Я знаю та маю докази, що інші члени ВРП дають скаржникам матеріали справи на ознайомлення ще до відкриття провадження.
– Ой-йой, а ми залишили Вашу скаргу без розгляду! Чекайте листа! Але хотіли ще раз нагадати Вам, що ви ніхто! І зараз ніхто! Тільки раніше, до відкриття провадження, ви були «все ще ніхто», а зараз, після її повернення, «уже ніхто»! Так що, ні-ні!

Незважаючи на гнітюче обурення тим, як повелась ВРП, мені було цікаво дізнатися, що ж вигадав пан А., аби не розглядати мою скаргу. Пан А. обрав «недостатньо доказів проступку» як підставу для її повернення. На 5 сторінках ухвали, з яких 4,5 – переказ моєї скарги та цитування законодавства, розмістилося три короткі тези (ну язик не повертається назвати це аргументами, вибачте).

У першій тезі йшлося про те, що я надіслав заяву про відвід судді до суду без підпису електронною поштою (хоча навіть з роздруківки листа видно, що на неї був накладений електронний цифровий підпис), однак незрозуміло, чи отримував такий лист суд і якщо так – то коли. В другій – про те, що я не надав доказів НЕповідомлення суддею заявника про засідання. Ну і в третій – що той факт, що суддя нібито 4 місяці не завантажував рішення до реєстру, коли був зобов'язаний зробити це не пізніше наступного дня, ще не значить, що суддя з цим безпідставно затягував. Відітє лі, важливими є «…конкретні причини, умови та обставини, через які ці дії не були здійснені вчасно».

У підсумку, за 2 роки перебування скарги у ВРП її 2 члени анічогісінько не зробили для її добросовісного розгляду. Пан А. міг би принаймні запитати суд, чи отримував той мою заяву про відвід судді, якби захотів. Він міг би витребувати з суду матеріали справи, й самостійно упевнитися, що в них нема доказів надсилання повісток та самих рішень заявнику. Ну і звісно, він міг би хоча б витребувати у судді пояснення щодо того, чому той 4 місяці не вантажив ці рішення в реєстр.

Але вирішив не робити нічого, та відфутболив її, скориставшись банальним набором незграбно виписаних тез, та повністю переклав на мене весь тягар доказування. При цьому, місяць такої самовідданої роботи кожного члена ВРП вартував державному бюджету близько 250 тисяч гривень (з листопада 2019 вже трохи менше, близько 100 тисяч).

Щороку ВРП залишає без розгляду близько 10-15 тисяч дисциплінарних скарг. У публічних комунікаціях ВРП такі скарги зазвичай люмпенізує: позиціонує їх виключно як «копії апеляційних/касаційних скарг» чи просто спам. Комунікує, що треба ще більше фільтрів для скарг, а так з дисциплінарною відповідальністю суддів в країні все добре, «престіж крєпчаєт, мощно возрастаєт дєнь ото дня процент жиров у маслі довіри населення до судової влади».

Однак, на прикладі особистої історії, я хотів показати, що це лише напівправда. Я не піддаю сумніву, що певна (і можливо, навіть велика) частина залишених без розгляду скарг дійсно не відповідають вимогам закону. Але оцінити, скільки серед 10-15 тисяч щороку дійсно на це заслуговують, а скільки доречних повертаються на підставі ухвал в жанрі низькопробного юридичного фентезі, доволі важко. Ухвали про залишення скарг без розгляду (постановлені членами ВРП одноосібно) орган не публікує. Та й навіть якби робив це – проаналізувати такий масив інформації та визначити реальну пропорцію видається непростим завданням.

На щастя, в описаному випадку вчинки судді К. не мали критичного впливу на життя пенсіонера, і він позичив кошти у своїх, вже дорослих дітей. А от суддя К. переконався, що законодавчі приписи щодо строку розгляду справ, надсилання сторонам повісток, проведення засідань та завантаження рішень в реєстр – вони скоріше... рекомендаційного характеру. Таке собі soft law. Тому якщо ліньки, чи дуже добре заплатили не хочеться - можна їх і не дотримуватися. Бо ж не кожен подаватиме на нього скарги. А навіть якщо хтось і подасть – висока вірогідність того, що ВРП їх не розглядатиме роками, або ж просто футболитиме. А там уже й спливе трьохрічний строк притягнення судді до відповідальності. Таким чином, "ціна" ігнорування законодавства доволі мізерна, і це формує атмосферу безкарності. Не лише для судді К., але й для сотень інших суддів, скарги щодо яких були несправедливо залишені без розгляду.

Хочемо ми цього чи ні, але багатьом з нас в своєму житті доведеться мати справу з судами. Можливо, у ролі батьків, спадкоємців, незаконно звільнених, вкладників банків, чи потерпілих. В таких ситуаціях ми очікуємо від суддів захисту наших прав, а не нових порушень. Cаме тому вкрай важливо, аби Вища рада правосуддя, інституція, яка несе відповідальність за доброчесний суддівського корпусу, складалась із людей, небайдужих до несправедливості. Однак, на превеликий жаль, члени ВРП неодноразово демонстрували зовсім інші цінності. Тому найкращим виходом із цієї ситуації, як показали дослідження, буде повне оновлення складу ВРП та зміна порядку формування цього органу. Досвід України, Молдови та Грузії показав, що в країнах перехідної демократії, де більшість місць в органах суддівського врядування займали судді, обрані суддями, такі органи не лише були не здатні до рішучих реформ, а й консервували негативні явища в судових системах.

Громадські організації, зокрема, Фундація DEJURE, наголошують, що наразі щонайменше половину складу ВРП мають складати не судді, а представники громадськості, яким довіряє суспільство (правозахисники, журналісти, представники профільних ГО). Лише це дозволить забезпечити реальне очищення та оновлення суддівського корпусу.

І тоді є шанс, що такі історії, як описана вище, залишаться в минулому.

Стаття написана за мотивами реальних подій. Втім деякі фактичні обставини в ній я спростив, аби уникнути надмірної деталізації. Мотивація ухвали ВРП про залишення скарги без розгляду не спрощувалась.