Крокуємо до цензури? Що не так із законопроєктом №14057

Уявіть собі закон, який під виглядом “захисту честі” забороняє згадувати імена чиновників без вироку суду — саме такий документ нещодавно з’явився у Верховній Раді. 21 вересня у ВРУ зареєстрували законопроєкт №14057, який вносить масштабні зміни до Цивільного кодексу. Хоча автори подають його як інструмент “захисту честі та приватності”, насправді законопроєкт містить норми, які відкривають двері до цензури й ставлять під удар незалежну журналістику та громадський контроль.

Серед ініціаторів близько 180 депутатів, переважна більшість яких – це Слуги народу, Голова ВРУ Руслан Стефанчук та депутати зі скандальною репутацією. Наприклад, Максим Бужанський, відомий проросійськими висловлюваннями, чи Роман Каптєлов, про незадекларовану московську квартиру якого писали журналісти “Схем”. Це лише підсилює недовіру до справжніх мотивів ініціативи.

Пропонуємо детально розібратись із ключовими ризиками законопроєкту і які загрози він несе для свободи слова.

Заборона критики без вироку суду

Найбільший ризик законопроєкту №14057 — запровадження так званої “заборони критики до вироку суду”:

“Критика фізичної особи не повинна порушувати презумпцію невинуватості, принцип об’єктивності та має узгоджуватись із доброзвичайністю (boni mores).”

Тобто журналісти та активісти не зможуть писати про корупційні дії посадовців до винесення вироку суду, бо це ще не доведено. 

На цьому моменті варто пірнути в юридичні категорії і наголосити, що “презумпція невинуватості” – це правовий принцип, який характерний для кримінального права. Оскільки у кримінальних справах йдеться про покарання людини державою, то і довести вину у вчиненні злочину потрібно поза розумним сумнівом. У справах же про честь, гідність та ділову репутацію йдеться не про кримінальну відповідальність, а про баланс між особистими правами людини і свободою вираження поглядів. 

Використання кримінального стандарту тут є некоректним, бо воно автоматично робить будь-які публікації про ймовірні зловживання “недостовірними” без вироку суду, що призводить до цензури та унеможливлює журналістські розслідування. Оскільки вироки у кримінальних справах виносять роками, то і висвітлювати можливі зловживання та критикувати за певні дії стане просто неможливо.

Виникає питання: що саме мають на увазі автори законопроєкту під вимогою “узгоджуватись із доброзвичайністю”? Чи означає це, що писати дозволено лише позитивне? Якщо так, то це повністю перекреслює саму місію журналістики й громадського контролю — говорити правду навіть тоді, коли вона неприємна.

До речі, схоже положення є й щодо юридичних осіб:

“Критика юридичної особи не повинна порушувати презумпцію добропорядності юридичної особи, якщо інше не доведено судом”.

А отже й про них не варто писати до вироку.

“Презумпція недостовірності” будь-якої інформації

“Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності та/або викладена неправдиво. Недостовірною вважається інформація, яка порушує презумпцію невинуватості, доки вину особи не доведено у визначеному законом порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили”

Будь-яка інформація про можливий злочин вважатиметься недостовірною доти, доки немає обвинувального вироку. Фактично це означає, що журналістські розслідування, навіть побудовані на документах та публічних джерелах, автоматично маркуватимуться як “недостовірні”.

Будь-хто, хто вважає, що його “добре ім’я” постраждало від такої інформації, отримує гарантоване право вимагати спростування й компенсацію моральної шкоди. Навіть якщо пізніше суд встановить вину — формально журналісти все одно порушили закон, якщо написали про це раніше. Офіційно — це “захист честі та гідності”, але на практиці норма зашкодить антикорупційній боротьбі й подарує корупціонерам зручний спосіб ховатися від публічної критики.

Оціночні судження тепер платні 

Зараз українське законодавство чітко розмежовує “факти” й “оціночні судження”: саме за оціночні судження не можна притягнути до відповідальності чи вимагати спростування, адже це – особиста думка. Однак законопроєкт №14057 фактично нівелює цю гарантію. 

За законопроєктом, якщо оціночне судження прозвучало у “принизливій формі для гідності, честі та репутації“, журналіста чи активіста, який його поширив, можуть зобов’язати компенсувати моральну шкоду. Як саме визначатиметься “принизлива форма” — питання відкрите. Очевидно, що для фігурантів розслідувань будь-які негативні згадки будуть принизливі.

Це відкриває зручний інструмент для фігурантів розслідувань: замість відповідати на викриття, вони зможуть вимагати гроші за “образу”. Тобто йдеться про легалізацію SLAPP-позовів — справ, мета яких не встановити істину, а залякати або виснажити редакцію. У той час, коли ЄС ухвалює анти-SLAPP директиви для захисту журналістів, в Україні парламентарі навпаки створюють умови для їхнього розквіту.

Право на відповідь у будь-якому випадку

Ще одна небезпечна новація — “право на відповідь” незалежно від достовірності інформації. Це означає, що будь-хто, кого згадали в журналістському матеріалі, може вимагати публікації власного коментаря. Наразі таке право мають тільки ті, щодо кого була поширена неправдива інформація. Депутати ж пропонують, щоб така можливість була навіть в разі поширення достовірної інформації.

Як зауважує директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк, це знищує редакційну незалежність і перетворює медіа на «підставки для мікрофонів, які будуть зобов’язані надати ефір будь-кому, хто був згаданий навіть побіжно і непрямо, але хто вважатиме, що згадка в медіа порушує його чи її “особисті права”». Такий підхід ризикує перетворити незалежні видання на майданчики для транслювання “окремої” версії подій навіть щодо достовірного матеріалу.

Оскарження матеріалів без прямої ідентифікації особи

Ще один ризик полягає у розширенні кола осіб, які зможуть подавати позови про визнання інформації недостовірною. Наразі таке право є лише в того, про кого поширили інформацію. І це логічно, адже саме така особа знає, чи є інформація правдивою і чи “зачіпає” інформація її честь та гідність. Проте законодавці пропонують, щоб це могли робити й ті, кого не прямо названо: 

“Інформація вважається такою, що поширена про особу, якщо з неї можна достеменно встановити, що вона стосується конкретної особи або ця особа включається до кола осіб, яких стосується інформація”.

У такий спосіб, якщо журналісти чи активісти викриють зловживання “групи осіб” (наприклад, депутатів чи працівників органів правопорядку), позов зможе подати будь-який член цієї групи, навіть якщо інформація безпосередньо його не стосується.

Виглядає так, що вказані зміни не лише ускладнять роботу ЗМІ, а й стануть інструментом захисту для корумпованих політиків та бізнес-груп.

Редакція Bihus.Info публічно заявила, що законопроєкт посилює юридичну відповідальність за критику і ставить під загрозу саме існування розслідувальної журналістики. Після критики від медіаюристів та редакції Bihus.Info, голова комітету ВРУ з питань свободи слова Ярослав Юрчишин, який спершу підписався під законопроєктом,  публічно визнав ризики окремих норм і відкликав свій підпис, ініціювавши консультації щодо правок. 

За його словами, вже розпочалися консультації з експертами та ініціатором законопроєкту Русланом Стефанчуком, щоб виробити компромісні формулювання і прибрати ризикові норми. 

Законопроєкт №14057 у нинішній редакції несе значні загрози для свободи слова, діяльності громадських організацій та незалежних медіа. Документ вимагає ґрунтовного перегляду, адже без усунення ризикових норм він може стати кроком назад для української демократії. DEJURE вимагають прибрати шкідливі норми та доопрацювати законопроєкт №14057.