Втім, розберемо все по порядку.
Відповідно до українського законодавства в нас існує таємниця усиновлення. За те, що ти розкажеш усиновленій дитині правду про її або його походження, можна отримати штраф чи сісти до трьох років в тюрму (за винятком випадків, коли усиновлювачі вирішили не зберігати усиновлення в таємниці від дитини).
Водночас у статті 226 Сімейного кодексу вказано, що після досягнення 14 років дитина має право на одержання інформації щодо свого усиновлення. Але ця ж сама стаття встановлює право на таємницю факту усиновлення, в тому числі і від самої дитини.
Ці два права буквально заперечують одне одного і незрозуміло, хто і в який спосіб мав би забезпечити одне і при цьому не порушити інше. Також слід враховувати статтю 7 Конвенції ООН з прав дитини. Вона визначає, що з моменту народження дитина має не лише право на ім'я і набуття громадянства, “...а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування”.
А що за кордоном?
Якогось однозначно правильного підходу до таємниці усиновлення немає. Є країни, де така таємниця зберігається (Грузія, Чехія, Румунія, Хорватія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Франція, Швеція). Є також країни, де немає таємниці усиновлення (Польща, Португалія, Фінляндія).
Скажімо, в польському законодавстві немає жодного слова про таємницю усиновлення. Логіка такого регулювання в тому, що необхідно від раннього дитинства пояснювати дитині правду про її походження, адже це в її найкращих інтересах. Так дитині буде легко це прийняти. Важливо, щоб про це розповіли саме батьки, а не інші родичі або хтось у школі. І якщо між батьками та дитиною відносини ґрунтуються на правді і довірі, інформація про справжнє походження дитини не стає чимось, що травмує, а навпаки — сприймається як один з варіантів норми. «Ти не народився/-лася у моєму животику, але народився/-лася в моєму серденьку», — так в Польщі навчають майбутніх усиновлювачів говорити зі своїми дітьми про їхнє походження. Це дасть всиновленій дитині почуття безпеки та водночас розуміння, що є батьки, які її люблять.
Можна також скористатися допомогою і порадами психолога.
У Литві ж, наприклад, таємницю усиновлення можна розкрити дитині, яка досягла 14 років. Це можуть зробити або колишні кровні близькі родичі дитини, або інші особи з дозволу суду, який розглядав позов про усиновлення. І тільки з міркувань здоров'я дитини, його або її близьких родичів, а також з інших поважних причин, що вказані у законодавстві.
Існування таємниці усиновлення в Україні створює низку проблем, зокрема обмежує роботу соцслужб у справах дітей: підготовку дитини до усиновлення, контроль за її адаптацією в сім’ї, позбавляє можливості ефективно супроводжувати і допомогати усиновлювачам. До прикладу, в Польщі батьки, що усиновили дитину, мають можливість відвідувати групи підтримки та спілкуватись з іншими сім'ями, які всиновили дитину. Такими групами підтримки опікуються відповідні органи місцевого самоврядування, що залучені в процес усиновлення. Аналогічний інструмент в Україні не є можливим, допоки існує таємниця усиновлення.
Окрім того, приховування усиовлювачами правди про походження дитини створює високий ризик погіршення стосунків дитини з сім’єю усиновителів після з'ясування правди. Українське законодавство в намаганні вберегти дитину насправді свідомо позбавляє її права знати про своє походження і ставить під загрозу атмосферу довіри між усиновленою дитиною та прийомними батьками.
Зрештою, існування на рівні закону таємниці усиновлення може бути причиною стигматизації усиновлених дітей у суспільстві, коли дітям соромно бути “нерідними”, а в оточенні їх цькують за це. Так усиновлені діти ризикують стати вигнанцями у своїй соціальній групі.
Можливо, варто змінити ці положення у Сімейному та Кримінальному кодексах та відмовитися від таємниці усиновлення на користь права на правду про походження дитини. В такий спосіб усиновлення діятиме в найкращих інтересах дитини та сприятиме більш довірливим стосункам дитини з усиновлювачами і створюватиме кращі умови для адаптації дитини до нового середовища.