Уряд пропонує «поламаний велосипед» для міжнародних експертів у комісії з відбору членів ВККС

Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС) — це орган який може рекомендувати особу на посаду судді, або й рекомендувати звільнити. Тобто на підставі оцінки ВККС залежить, хто буде ухвалювати рішення у справі, якщо вам раптом доведеться піти до суду. Такі собі судді над суддями.

Логічно, що ці люди мають відповідати найвищим критеріям, бо саме вони відповідальні за формування судової гілки влади. Раніше ВККС складалася з представників старих судових еліт, та була результатом політичних компромісів та договорняків. Власне такий був і результат її роботи, як і довіра людей до судів.

З 2023 року склад ВККС відбирається конкурсною комісією за участі міжнародних експертів. Хоч їх там було троє з шести, вони мали однаково вирішальний голос. Як наслідок — якість роботи ВККС зросла в рази. От хоч взяти оцінювання суддів на відповідність посаді: раніше Комісія подавала на звільнення 4% суддів яких перевірила, зараз це вже близько 20%. Звісно ціль не у збільшенні відсотка до 100. Але ну 20% недоброчесних у системі точно є, явно не 4.

Повноваження цього складу ВККС завершуються у червні 2027 року і пора почати відбирати наступний. Однак участь міжнародників у конкурсі вже завершилася, і було б логічно продовжити гарну практику. Прогресивні нардепи навіть підготували законопроєкт ще рік тому. Там чорним по білому вказано: «давайте попередні норми продовжимо ще на пару років».

Не так склалося, як гадалося. Наша влада вирішила закон доопрацювати. Та на ділі ж — вигадала велосипед, де сідло на місці руля, ще й гальм на додачу немає… 

Давайте розберемось, який конкурс до ВККС розробив Кабмін, та чому на цьому далеко не заїдеш:

1. Розділили етапи конкурсу на перевірку доброчесності та компетентності. На першому в міжнародних експертів все ще є вирішальний голос, а от на другому вже вето має українська частина комісії. Достатньо просто не дати кандидату трьох голосів — і будь-хто, хто не влаштовує систему, автоматично вилітає з конкурсу.
2. Законопроєкт спочатку пропонує перевіряти доброчесність і тільки потім компетентність. Тобто члени конкурсної комісії якимось дивом мають самостійно детально перевірити 300+ конкурсантів на першому етапі. Це або затягнеться на роки, або перевірка буде низької якості.
3. Та ще до першого етапу відбору тепер у ВРП можуть просіяти незручних кандидатів на моменті перевірки документів. Наприклад, для участі у конкурсі кандидату потрібно мати 15 років стажу. Щось  формально не зарахують, отримає претендент 14 років і 8 місяців — і автоматично вибуває з конкурсу. Не передбачено навіть банальне право виправити якийсь документ.  
4. Минулого разу міжнародників залучили на 4 роки. Нове включення міжнародників пропонують лише на 2 роки з моменту створення конкурсної комісії. Чому це погана ідея? Затягування конкурсів — давно відпрацьована практика для української влади.
5. Раніше збирати інформацію міжнародним членам комісії допомагали помічники. Новий ж законопроєкт пропонує залишити експертам лише перекладачів. Це суттєво ускладнить перевірку кандидатів, до того ж може знизити якість рішень комісії. Міжнародникам доведеться самим виконувати великий обсяг аналітичної роботи без належної підтримки. А люди, які не мають належного контексту можуть пропустити важливі деталі. Та й секретаріат ВРП не допоможе, бо не має таких потужностей.
6. Оцінку компенетції, де в української частини комісії тепер є вето, пропонують оцінювати на основі співбесіди… Не на основі іспиту, що було б більш логічно. Міжнародні експерти  тут явно будуть більше слухати, а українські члени знайдуть способи як завалити незручного  кандидата, а тому, за кого «подзвонили» влаштують теплу ванну.
7. Доброчесність задумали перевіряти на співбесіді або через письмові питання. Рішення комісії мають бути мотивовані, але про їх оприлюднення закон мовчить. Тобто публічно навіть не буде зрозуміло, що спростував кандидат. А якщо співбесіду не призначать, то дізнатись які питання ставили також не вийде. Рішення з обґрунтуванням зможуть просити тільки кандидати, що вибули з конкурсу.
8. Якщо конкурсна комісія не пропустить достатньо кандидатів, наприклад на співбесіді щодо компетентності, то ВРП може так і залишити склад ВККС неповним. Чи зобовʼязана ВРП дозбирати ВККС? Закон цього не вимагає. Можна залишати все як є, а новий конкурс оголосити вже коли у міжнародників знов завершаться повноваження. 
9. Законопроєкт звужує роль міжнародників і вимагає, щоб один із них мав український паспорт. Непогана вимога рівно до того моменту поки на засіданні прокурор не зачитає переписку екс віце-премʼєрки Ольги Стефанішиної, де вона просить українських членів комісії з добору голови НАЗК когось пропускати чи валити. На експерта з України легше тиснути, наприклад кримінальним провадженням ДБР.
10. Після відбору увесь масив інформації, який назбирає конкурсна комісія передається на зберіганню секретаріату ВРП. Фактично у ВРП роками буде доступ до «компромату» на кожного члена ВККС, який можна буде десь використати, якщо раптом людина почне голосувати проти «лінії партії».

Так виглядає, що українська влада в геометричній прогресії вчиться як формально поставити галочку біля реформи, і в той же час  хакнути систему. Наче й міжнародники є, але конкурс контрольований. Ручний контроль над суддями й органами, які їх обирають чи звільняють — вже пережиток історії. Ті хто правдами і неправдами все ще намагаються просувати ці підходи далі теж скоро залишаться у минулому.

Докладемо всіх зусиль, щоб Венеційська комісія не купилася на цей, не дуже дешевий трюк, який вже вдалося прокрутити з деклараціями доброчесності для суддів. Про цей прецедент окремо писали у матеріалі «Імітація замість реформ: нардепи перетворили перевірку суддів на формальність». 

Антон Зелінський
адвокаційний менеджер Фундації DEJURE