Останні роки питання суверенного імунітету держав часто піднімається як і серед науковців, так і в судових засіданнях національних та міжнародних судів.
З повномасштабною агресією росії проти України питання відшкодування шкоди через використання національних судових систем, заморожених активів за кордоном стає вкрай важливим для жертв російських злочинів. Проте питання позовів проти держави, арешту її майна має свої тонкощі у міжнародному праві, і основна перешкода цьому – суверенний імунітет держав.
Агент України у Суді ООН Антон Кориневич нещодавно також підкреслив, що Україна матиме справу з суверенним імунітетом рф. Так, майно, що знаходиться у власності росії, користується державним імунітетом. І питання, що з цим імунітетом робити – непросте, потребує юридичної експертизи.
14 квітня 2022 року КЦС ВС сформулював висновок щодо судового імунітету рф у справі про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором: «Суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни».
Щобільше, українські суди уже починають ухвалювати рішення у справах проти росії. Нещодавно Довгинцівський районний суд Кривого Рогу присудив стягнути з рф та акціонерного товариства «Міжнародний резервний банк» (раніше – «Сбєрбанк») на користь колишнього військовополоненого Володимира Фоміцького один мільйон гривень компенсації моральної шкоди. Це рішення суду вже набуло чинності.
Водночас питання імунітету піднімається і в міжнародних судах. 29 квітня 2022 року Німеччина знову подала позов проти Італії до Міжнародного суду ООН за нібито порушення свого державного імунітету у справах відшкодування шкоди жертвам воєнних злочинів нацистської епохи (вперше це відбулося ще у 2008 році).
Все це свідчить про неабияку актуальність питання імунітетів держави та можливої модифікації «правил гри».
Державний імунітет у міжнародному публічному праві
Акти суверенного та комерційного характеру
Загальне правило щодо державного імунітету звучить так, що «рівний над рівним не має влади та юрисдикції». Тобто держава А не може судити державу Б без її згоди. З розвитком торговельної діяльності між державами, встановився більш обмежений підхід до імунітету держави: розмежовуються акти суверенного характеру (acta jure imperii) та акти комерційного характеру (acta jure gestionis). Щодо останніх імунітет не застосовується, бо вважається, що у таких випадках держава не виконує свої суверенні функції, а радше виступає як приватна особа.
Питання агресії, воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду, проте, не підпадають під категорію актів комерційного характеру. Та й загалом використання збройних сил належить до актів держави суверенного характеру, до яких, за загальним правилом, застосовується імунітет.
Деліктний виняток до державного імунітету
Наступне обмеження стосується так званого «деліктного винятку» (tort exception), яке закріплене у статті 11 Європейської конвенції про імунітет держав 1972 року та у статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року. Хоч Україна не є учасницею цих конвенцій, та існує підхід, що ці статті відображають міжнародне звичаєве право, яке є обов’язковим для всіх держав без нормативного закріплення у якомусь документі. Відповідні статті конвенцій передбачають, що державний імунітет не застосовується у справах про грошову компенсацію (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Водночас стаття 31 Європейської конвенції про імунітет держав 1972 року зазначає, що жодне положення цієї Конвенції не завдає шкоди імунітетам або привілеям, якими користується Договірна Держава, стосовно будь-якої дії або ухилення від дії з боку її збройних сил або дій, що стосуються збройних сил, коли вони знаходяться на території іншої Договірної Держави. Тобто сама конвенція визнає, що правило зі статті 11 не застосовується до діянь збройних сил держав. Хоча Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року не містить схожої норми, в офіційному коментарі до тексту статті 12 Конвенції ООН вказано, що ця норма не застосовується до «ситуацій, пов’язаних зі збройними конфліктами». Все це ставить під сумнів застосування деліктного винятку до будь-яких діянь збройних сил певної держави.
До чого ж застосовуються статті 11 і 12 Європейської конвенції та Конвенції ООН відповідно? Насамперед це стосується тих дій держави, що спричинили смерть, тілесні ушкодження або пошкодження майна у справах про дорожньо-транспортні пригоди та інші ситуації, що стосуються страхових компаній. Обґрунтуванням цього принципу є ідея про те, що страхові компанії, які зобов’язані виплатити шкоду, не повинні користуватися імунітетом держави. Саме таких випадків і стосуються статті 11 і 12 відповідних Конвенцій.
Державний імунітет та порушення імперативних норм
Наступне ж питання стосується балансу суверенного імунітету з правами людини. Так, дискусії точаться щодо застосування державного імунітету до тих порушень прав людини, які за своїм характером є порушенням імперативних норм міжнародного права (peremptory або jus cogens norms). До останніх належать, зокрема, заборона геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності, катування.
У 2012 році Міжнародний суд ООН прийняв рішення у справі Німеччина проти Італії (Греція як третя сторона) і зазначив (параграфи 92-97), що суверенний імунітет має поважатися навіть тоді, коли питання стосується порушень імперативних норм, адже варто розрізняти матеріальні порушення (jus cogens) та процесуальний імунітет держави. Науковці ж відзначали консервативність та недалекоглядність такого підходу Міжнародного суду ООН. Зокрема, суд не врахував тенденції щодо появи нових винятків щодо суверенного імунітету держави в контексті появи індивіда як носія прав та обов’язків за міжнародним правом.
Суддя МС ООН Юсуф у своїй окремій думці до рішення зазначив, що “імунітет держави, власне кажучи, пронизаний прогалинами [винятками] так само як і швейцарський сир”. І далі суддя стверджував, що використання імунітету держави для перешкоджання праву на доступ до правосуддя та праву на ефективний засіб правового захисту може розглядатися як зловживання таким імунітетом.
Варто розуміти, що суди Італії (справа Ferrini) та Греції (справа Distomo) – не єдині оскаржували імунітет держави, коли розглядалося питання серйозних порушень прав людини. Низка судових рішень в США було ухвалено щодо порушень прав людини державами-спонсорами тероризму. Це стало можливо внаслідок застосування винятку щодо тероризму, передбаченого Законом про імунітет іноземних суверенів (такий же виняток наявний у законодавстві Канади).
Крім цього, ще у 1992 році окружний суд округу Колумбія зазначив, що імунітет не може застосовуватися до позову проти Німеччини особою, яка пережила Голокост та пройшла концтабір, бо такі вчинки варварські та порушують основні права людини. Хоч цей висновок пізніше і був скасований в апеляції, сама аргументація суду першої інстанції свідчить про контроверсійність застосування імунітетів до справ щодо серйозних порушень прав людини.
Також рішення на користь суверенного імунітету було ледь-ледь прийняте і ЄСПЛ у справі Al-Adsani v. the United Kingdom у 2001 році, де дев’ятьма голосами проти восьми ухвалили, що імунітет держави Кувейт переважає проти позову про відшкодування збитків, поданого жертвою катувань до британського суду.
У справі Jones and Others v. the United Kingdom ЄСПЛ не знайшов порушення статті 6 ЄКПЛ у випадку, коли суд Великобританії відмовив у позові жертвам катувань проти Саудівської Аравії. Проте ЄСПЛ окремо відзначив динамічний розвиток права щодо державного імунітету та те, що у світлі подій, які наразі (рішення ухвалене 2014 року) відбуваються в цій галузі міжнародного права [щодо суверенного імунітету], це питання потребує постійного перегляду Договірними державами. Тобто ЄСПЛ не виключає, що з часом нові винятки до державного імунітету можуть кристалізуватися у міжнародному звичаєвому праві.
У січні 2021 року Центральний окружний суд м. Сеул, Південної Кореї, зобов’язав уряд Японії виплатити компенсацію 12 південнокорейським жертвам за сексуальне рабство, вчинене членами Японської армії під час Другої світової війни (справа Comfort Women). Суд зазначив, що доктрина державного імунітету не є постійною чи статичною, і вона була створена не для того, щоб дозволити державам, які порушили імперативні норми і завдали серйозної шкоди особам інших держав, ухилятися від репарацій і компенсацій. Науковці, проте, відзначають, що Сеульський суд недостатнім чином обґрунтував своє рішення, і що суд міг би посилатися на додаткову практику певних держав задля підтримки свого висновку щодо винятку у сфері державного імунітету. Попри це, науковці вказують, що рішення можна сприймати як прецедент, який хоч і не точно відображає поточний стан звичаєвого права, проте міг би сприяти поступовому розвитку людино-орієнтованого винятку до державного імунітету.
І вже у вересні того ж 2021 року, на іншому кінці світу, Верховний суд Бразилії постановив, що юрисдикційний імунітет держави перестає функціонувати, коли останній стикається з незаконними діями, пов’язаними з порушеннями прав людини. Справа стосувалася компенсації родичам 10 загиблим моряків човна Changri-La, затопленого в 1943 році німецьким підводним човном поблизу Ріо-де-Жанейро. Суд дійшов висновку, що протиправні дії, вчинені іноземними державами з порушенням прав людини, не користуються імунітетом від юрисдикції. Примітно, що Бразильський суд послався, зокрема, і на рішення Сеульського суду у справі Comfort Women.
Висновки для України
Україна чи не вперше, проте неодноразово ще зустрінеться з питаннями юрисдикційного імунітету іноземної держави у справах про компенсацію за порушення прав людини. Суддя КГС ВС Віталій Уркевич теж зазначив, що наразі постає питання щодо винятку із судового імунітету у справах щодо відшкодування збитків жертвам серйозних порушень прав людини, зокрема воєнних злочинів. І ці питання важливі не лише для України, а й для майбутнього світового правопорядку загалом. Питання судового імунітету держави не варто недооцінювати: практика неоднозначна, а міжнародне право у сфері суверенного імунітету може наразі перебувати на порозі великих змін. Адже імунітет, на щастя, не є незмінною цінністю в міжнародному праві, а характеризується своєю пристосованістю до еволюції міжнародного суспільства. Наявна нині практика може здатися все ще недостатньою для виведення окремого винятку з загального правила суверенного імунітету. Проте без нових і дещо унікальних рішень такої практики ніколи й не буде достатньо.
Подальше поширення такої практики можливе, якщо наводити переконливі аргументи на користь винятку суверенного імунітету. Виняток щодо комерційних актів також не набув одразу популярності, проте нині сприймається як звичаєве право. Якщо корпорації можуть судитися з державами у власних судах за порушення у сфері комерційного права, чому індивіди мають залишатися поза захистом, коли їхні права настільки масово й безпощадно порушуються іншою державою?
Варто ще й враховувати, що сьогодні підхід до суверенного імунітету держав, принаймні у контексті збройної агресії росії та її заарештованих активів, поступово змінюється. Зокрема, голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн нещодавно закликала передати на відновлення України заморожені за кордоном активи росії. Литва, Латвія, Естонія та Словаччина теж закликають конфіскувати заморожені Євросоюзом російські активи, щоб використати їх для відбудови України. Такої позиції дотримується і Канада.
Відтак, аналіз судової практики інших держав, належна правова оцінка міжнародного права у сфері суверенного імунітету, та аргументований підхід щодо винятків – ключ до розв'язання питання суверенного імунітету рф.